Розділ 8.

Двері зачинилися за ними майже беззвучно.

Кай не обернувся.

Він ішов коридором, тримаючи Селін за руку, і вперше за багато годин навколо не було жодного монітора.

Ні червоних індикаторів.

Ні камер.

Ні голосу, який наказував їм, куди йти.

Це мало б заспокоювати.

Чомусь не заспокоювало.

— Тобі теж здається, що це підозріло? — тихо запитала Селін.

— Дуже.

— Ми нарешті вийшли.

— Саме це мене й турбує.

— Ти можеш хоча б хвилину порадіти?

Кай подивився на неї.

— Я пробував.

— І?

— Не сподобалося.

Селін ледь усміхнулася.

Позаду них ішли Міра, Леон та Ева.

Коридор закінчувався звичайними металевими дверима.

Без номера.

Без замка.

Кай натиснув ручку.

Двері відкрилися.

І вони опинилися надворі.

Дощ.

Справжній.

Холодний.

З запахом мокрої землі.

Селін зупинилася.

Вона вдихнула повітря.

— Господи.

Міра теж вийшла.

— Це не сон?

— Ні, — відповів Леон.

— Звідки знаєш?

— Бо я мокрий.

Міра подивилася на нього.

— Логічно.

Кай стояв трохи осторонь.

Він дивився на небо.

Хмари.

Жодного монітора.

Жодної камери.

Тільки темрява і дощ.

Селін підійшла до нього.

— Ти чуєш?

— Що?

— Нічого.

Кай усміхнувся.

— Саме це я й чую.

Вони мовчали.

Потім Ева вийшла останньою.

Вона зачинила двері.

Кай повернувся.

— Все?

— Ні.

— Ево.

— Що?

— Ти ж розумієш, що слово "ні" після всього цього вже починає мене дратувати?

Ева подивилася на нього.

— Тоді звикай.

— Чудово.

Вони пішли до дороги.

За кілька десятків метрів стояла машина.

Чорна.

Двигун працював.

Кай зупинився.

— Це наша?

Леон похитав головою.

— Ні.

Міра тихо сказала:

— Вона чекала.

Селін подивилася на номерний знак.

І відчула дивне дежавю.

— Я його знаю.

Кай одразу повернувся до неї.

— Звідки?

— Не знаю.

Вона підійшла ближче.

На задньому склі була маленька наклейка.

Чорна.

На ній цифра:

17.

Кай засміявся без радості.

— Звичайно.

Ева сказала:

— Не сідайте.

— Чому?

— Бо я не знаю, хто її залишив.

Кай дивився на автомобіль.

— А я знаю.

— Хто?

— Людина з фотографії.

Всі подивилися на нього.

— Ти бачив його?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

Кай показав на віддзеркалення у вікні.

У темному склі виднівся силует.

Чоловік стояв на іншому боці дороги.

Не рухався.

Просто дивився.

Селін повернула голову.

Нікого.

— Він зник.

Кай кивнув.

— Так.

— Ти бачив його?

— Так.

— Де?

— У відображенні.

Селін подивилася на чорне скло автомобіля.

— Ненавиджу ці ваші відображення.

— Я теж.

Раптом автомобіль блимнув фарами.

Один раз.

Двічі.

Тричі.

На панелі всередині загорілося світло.

І всі побачили ключі.

Вони лежали на водійському сидінні.

Поруч була записка.

Кай підійшов до машини, але не відкривав двері.

— Не треба, — сказала Ева.

Кай подивився на неї.

— Ти знаєш, що там?

— Ні.

— Тоді звідки така впевненість?

— Інстинкт.

— У мене теж є інстинкт.

— Який?

— Що після всього цього мені потрібна кава.

Селін тихо засміялася.

— Нарешті нормальна проблема.

Кай узяв записку через відкрите вікно.

Розгорнув.

На ній було написано:

ВИ ВІЛЬНІ.

Він перевернув.

На звороті:

АЛЕ НЕ САМІ.

Нижче адреса.

Кай прочитав її.

Його обличчя змінилося.

— Що?

— Це наш будинок.

Селін підійшла ближче.

— Який?

— Той, де ми жили.

— Він порожній.

— Був.

Ева вихопила записку.

Прочитала.

Потім подивилася на Кая.

— Не їдьте туди.

— Чому?

— Бо якщо хтось хоче, щоб ви повернулися...

— Значить, там щось є.

— Або хтось.

Кай подивився на Селін.

Вона вже зрозуміла.

— Їдемо.

Ева заперечливо похитала головою.

— Ви не розумієте.

— Розуміємо.

— Ні.

— Ево, — сказала Селін, — ми провели останні години в підземній системі, яка намагалася стерти нам пам'ять. Потім вона показала нам майбутні життя, яких ніколи не існувало. Тепер хтось залишив машину з фотографією і запросив нас додому.

Вона зітхнула.

— Після такого я вже навіть не знаю, що саме має мене здивувати.

Кай усміхнувся.

— Нарешті ми думаємо однаково.

Вони сіли в машину.

Кай за кермо.

Селін поруч.

Міра з Леоном позаду.

Ева сіла останньою.

— Якщо щось піде не так...

— Воно вже пішло не так, — сказав Кай.

— Я серйозно.

— Я теж.

Двигун загуркотів.

Автомобіль рушив.

Перші кілька хвилин ніхто не говорив.

Місто спало.

Дощ ковзав по склу.

Ліхтарі розтікалися золотими смугами.

Селін дивилася у вікно.

— Кай.

— Так?

— Ти пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися після стирання?

— Так.

— А що було перед кафе?

— Не знаю.

— Я пам'ятаю.

Він глянув на неї.

— Що?

— Ти стояв біля дороги.

— І?

— Ти дивився на мене.

— Я міг просто дивитися.

— Ні.

— Чому?

— Тому що я сказала твоє ім'я.

Кай насупився.

— Ти пам'ятаєш?

— Так.

— Що я відповів?

Селін усміхнулася.

— Нічого.

— Я був настільки красномовним?

— Ти просто подивився на мене.

— Романтично.

— Не перебільшуй.

— Я й не...

Вона перебила:

— А потім ти сказав: "Вибачте, ми знайомі?"

Кай скривився.

— Ні.

— Так.

— Я був дитиною.