Розділ 2.Фотографія

Селін дивилася на фотографію.

На ній була вона.

Та сама куртка.

Те саме волосся, мокре від дощу.

Та сама чашка в руці.

Навіть вираз обличчя був таким самим, як кілька годин тому.

Поруч стояв Кай.

Він дивився кудись убік, ніби зовсім не помічав камери.

— Це неможливо, — тихо сказала Селін.

— Я теж прихильник цієї думки.

— Фотографія зроблена сьогодні.

— Так.

— Але коли?

Кай перевернув її.

На звороті нічого не було.

— Може, камера?

— Яка камера?

— Вулична.

— Тоді чому фотографія надрукована?

Кай не відповів.

Селін підійшла до стіни.

Там було ще понад двадцять фотографій.

Їхні будинки.

Кафе.

Вулиці.

Автомобіль Кая.

Навіть місце, де вони сьогодні залишили машину.

Вона повільно провела пальцями по краю однієї фотографії.

— Тут усе за останні кілька місяців.

Кай дивився на стіну.

— Не все.

— Що?

— Тут немає фотографій до 2021 року.

Селін повернулася.

— Ти впевнений?

— Так.

Він підійшов до столу.

На ньому лежала товста папка.

На обкладинці було написано:

17

Кай відкрив її.

Всередині були аркуші.

Імена.

Дати.

Адреси.

Номери телефонів.

Але майже все було закреслено чорним маркером.

Селін нахилилася.

— Тут є моє ім'я.

Кай зупинився.

— Де?

Вона показала пальцем.

Селін Арден.

Поруч стояла дата.

17.03.2021.

А під нею:

«Спостереження припинено».

Селін відчула, як у животі неприємно похололо.

— Я була тут?

— Схоже на те.

— Я не пам'ятаю.

— Ти тоді була молодшою.

— Я б пам'ятала таке.

Кай перегорнув сторінку.

І застиг.

Селін подивилася на нього.

— Що?

Він не відповів.

— Кає.

Він розвернув папку до неї.

На наступній сторінці було його ім'я.

Кай Морен.

Дата:

17.03.2021.

Селін подивилася на нього.

— Ти теж був тут.

— Схоже на те.

— Але ти казав, що вперше побачив мене лише кілька місяців тому.

— Так.

— Тоді хтось бреше.

Кай повільно закрив папку.

— Можливо.

— Хто?

Він подивився на неї.

— Поки що я не знаю.

— Ти пам'ятаєш 17 березня 2021 року?

Кай мовчав.

Довше, ніж потрібно.

— Кає.

— Пам'ятаю.

Селін застигла.

— Що?

Він сів на край столу.

— Не все.

— Що саме?

— Я пам'ятаю будівлю.

— Цю?

— Ні.

Пауза.

— Іншу.

Селін дивилася на нього.

— І?

Кай потер долонею потилицю.

— Я пам'ятаю, що тоді хтось сказав мені не відкривати двері номер сімнадцять.

— Хто?

— Не знаю.

— Ти відкрив?

Він підняв очі.

— Ні.

— Звідки знаєш?

Кай подивився на фотографію.

— Бо я пам'ятаю, що хтось відкрив її за мене.

У кімнаті стало тихо.

Десь далеко за стіною капала вода.

Крап.

Крап.

Крап.

Селін обійняла себе руками.

— І що було за дверима?

— Не пам'ятаю.

— Ти щойно сказав...

— Я пам'ятаю тільки звук.

— Який?

Кай подивився на неї.

— Плач.

Селін завмерла.

Потім відразу похитала головою.

— Ні.

— Що?

— Я теж його чула.

Кай випрямився.

— Коли?

— Щойно.

Він подивився на темний коридор.

— Ти впевнена?

— Так.

Вони обоє повернулися до дверей.

Коридор був порожній.

Кай підняв телефон.

— Залишайся тут.

— Ні.

— Селін.

— Я не залишуся сама в кімнаті, де хтось зберігає фотографії людей.

— Це логічно.

— Дякую.

— Але я все одно піду перевірю.

— Тоді я з тобою.

— Ти неймовірно вперта.

— А ти неймовірно самовпевнений.

— Ми чудова команда.

— Не перебільшуй.

Вони вийшли в коридор.

Кай посвітив телефоном.

Порожньо.

Він зробив кілька кроків.

Селін ішла поруч.

— Нічого.

— Може, здалося.

— Мені теж.

Кай зупинився.

— Селін.

— Що?

Він підняв руку.

Тихо.

Прислухайся.

Крап.

Крап.

Крап.

А потім...

Тихий звук.

Наче хтось провів нігтем по дереву.

Селін прошепотіла:

— Це з кімнати.

Вони повернулися.

Двері №17 були відчинені.

Але кімната вже не була порожньою.

На стільці сидів чоловік.

Спиною до них.

Темне пальто.

Мокре волосся.

Руки спокійно лежали на колінах.

Кай миттєво став перед Селін.

— Хто ви?

Чоловік не відповів.

— Я питаю ще раз.

Тиша.

Селін визирнула з-за плеча Кая.

— Може, він просто...

Чоловік раптом засміявся.

Кай напружився.

— Селін, назад.

Чоловік повільно підняв руку.

У пальцях він тримав фотографію.

Повернув її до них.

На ній була Селін.

Їй було приблизно сім років.

Вона стояла перед будинком.

Поруч із нею...

стояв Кай.

Набагато молодший.

Селін зблідла.

— Ні.

Кай дивився на фотографію.

— Це неможливо.

Чоловік нарешті заговорив.

— Саме це вам і потрібно було думати.

Кай зробив крок уперед.

— Хто ви?

Чоловік усміхнувся.

— Людина, яка втомилася чекати, поки ви нарешті згадаєте.

Селін стиснула пальці.

— Що згадати?

Чоловік подивився прямо на неї.

— Чому ви обоє вижили.

Кай різко завмер.

А чоловік піднявся зі стільця.

І тільки тоді Селін побачила його обличчя.

Вона знала його.

Не особисто.

Не з життя.

З фотографії.

Він стояв на задньому плані тієї самої фотографії, де семирічна Селін тримала Кая за руку.

Чоловік, якого не мало бути поруч із ними.

Чоловік, якого Селін бачила востаннє...