Розділ 1. Чоловік, якого не мало бути тут

 Дощ почався саме тоді, коли Селін зрозуміла, що її день уже неможливо врятувати.

Спочатку на лобове скло впало кілька важких крапель. Потім ще десяток. А за хвилину небо над містом ніби хтось перекинув відро.

Селін увімкнула двірники.

Вони зробили один героїчний рух.

Другий.

На третьому завмерли.

— Ні.

Вона натиснула кнопку ще раз.

Нічого.

— Ні-ні-ні.

Селін ударила долонею по керму.

— Тільки не сьогодні.

Двигун заглух.

У салоні запала тиша.

Вона подивилася на панель приладів.

Потім на дощ.

Потім знову на панель.

— Я тебе ненавиджу.

Автомобіль, як і слід було очікувати від предмета, який не мав совісті, промовчав.

Селін заплющила очі.

Сьогодні о дев'ятій вечора вона мала бути на іншому кінці міста. О десятій починалася зустріч, пропустити яку вона не могла. Таксі в її районі зараз, очевидно, існувало лише в легендах, а громадський транспорт вирішив, що найкращий момент для технічних робіт — саме сьогодні.

Вона взяла телефон.

Тридцять сім відсотків заряду.

Чудово.

Принаймні телефон помре раніше за неї.

Селін відкрила список контактів.

Її палець зупинився над одним ім'ям.

Кай.

Вона дивилася на нього кілька секунд.

Потім заблокувала телефон.

Ні.

Через п'ять секунд розблокувала.

Знову подивилася.

Ні.

Ще через три секунди натиснула виклик.

— Селін?

Його голос був надто спокійним.

Вона вже шкодувала про все.

— У мене проблема.

На іншому кінці запала коротка пауза.

— Ти нарешті це визнала?

— Кай.

— Слухаю.

— Машина зламалася.

— Ти ціла?

Вона не очікувала цього питання.

— Так.

— Добре. Де ти?

Селін назвала адресу.

— Сиди в машині.

— Я не дитина.

— Я знаю.

— Тоді не говори зі мною так.

— Добре.

Пауза.

— Сиди в машині, доросла жінко.

Селін заплющила очі.

— Я вже тебе ненавиджу.

— Це взаємно.

— Ти мене ненавидиш?

— Ні.

— Тоді навіщо сказав?

— Хотів почути, як ти обуришся.

— Кай...

— Двадцять хвилин.

— Мені потрібно бути там за сорок.

— Встигнемо.

— Звідки ти знаєш?

— Я швидко їжджу.

— Це не заспокоює.

— А мало б.

Виклик завершився.

Селін дивилася на телефон.

— Ідіот.

Через сімнадцять хвилин біля її машини зупинився чорний автомобіль.

Двері відчинилися.

Кай вийшов під дощ.

Високий, у чорній куртці, з волоссям, на яке вже впало кілька крапель води. Він оглянув її автомобіль, потім подивився на Селін через скло.

Вона опустила вікно.

— Не кажи нічого.

— Я ще нічого не сказав.

— У тебе на обличчі написано.

— Що саме?

— «Я ж казав».

Кай усміхнувся.

— Я ще жодного разу не казав.

— Отже, сьогодні перший.

Він нахилився до відкритого вікна.

— Виходь.

— Я сама можу відкрити двері.

— Я бачу.

— Тоді навіщо сказав?

— Хотів бути корисним.

— Ти неймовірно дратуєш.

— А ти все одно мені подзвонила.

Селін замовкла.

Кай усміхнувся ширше.

— Саме так.

— Не звикай.

— Пізно.

Вона вийшла з машини, забрала сумку й побігла до його автомобіля.

Коли сіла, з неї стікала вода.

Кай подивився на мокре волосся, потім подав їй рушник.

— Тримай.

— Ти возиш рушник у машині?

— Тепер так.

— Чому?

— Після минулого разу.

Селін витерла волосся.

— Який ще минулий раз?

— Коли ти облила мене кавою.

— Це була випадковість.

— Ти сказала «це тобі за характер».

— Я була зла.

— Я помітив.

Кай завів двигун.

Машина плавно рушила.

Селін подивилася на годинник.

— Нам потрібно швидко.

— Знаю.

— Дуже швидко.

— Селін.

— Що?

— Якщо ти ще раз скажеш «швидко», я почну їхати задом наперед.

Вона повернула голову.

— Ти не посмієш.

— Перевіримо?

— Кай.

— Мовчу.

П'ять секунд тиші.

— Ти дуже красива, коли нервуєш.

Селін повільно повернула голову.

— Ти ж сказав, що мовчатимеш.

— Я передумав.

— Зрозуміло.

Вона подивилася у вікно.

Кай усміхнувся.

Він не знав, що саме його найбільше веселило в Селін.

Можливо, те, як швидко вона втрачала терпіння.

Можливо, її звичка кусати внутрішню сторону щоки, коли вона намагалася не сказати щось різке.

А можливо, те, що кожного разу, коли вона говорила, що не хоче його бачити, сама першою телефонувала.

Він не збирався їй про це нагадувати.

Принаймні сьогодні.

У Кая були деякі принципи.

Дуже сумнівні.

Але все ж таки принципи.

Він повернув кермо.

— До речі.

— Що?

— Ти залишила аварійку.

Селін завмерла.

— Що?

— На своїй машині.

Вона закрила очі.

— Боже.

— Не хвилюйся.

— Вона розрядить акумулятор.

— Знаю.

— Тоді чому ти не сказав?

Кай спокійно подивився на неї.

— Ти була зайнята тим, що ненавиділа мене.

Селін кілька секунд мовчала.

Потім розсміялася.

Неохоче.

Тихо.

Але розсміялася.

Кай подивився на неї.

І вперше за весь вечір перестав усміхатися.

Тому що цей звук йому сподобався набагато більше, ніж мав би.

Розділ 1. Чоловік, якого не мало бути тут

— Не дивись на мене так, — сказала Селін.

Кай перевів погляд на дорогу.

— Я ніяк не дивлюся.

— Саме це мене й дратує.

— Як?

— Ти дивишся так, ніби щось знаєш.

— Я багато чого знаю.

— Наприклад?

— Що ти зараз пошкодуєш, що сказала це.

Селін повернулася до нього.

— Ти нестерпний.

— Ти вже казала.

— І ще скажу.

— Мені подобається повторення.

Вона фиркнула й знову повернулася до вікна.

За склом місто розмазувалося довгими смугами світла. Вивіски магазинів тремтіли на мокрому асфальті, червоні стоп-сигнали машин пливли крізь дощ, а двірники Кая відміряли секунди рівним механічним рухом.