Поки ти мене не знищиш

5. Дівчина, яка змінює правила

Еліза Беннет


Я завжди вважала, що найнебезпечніші люди — ті, які знають, чого хочуть.
Вони не сумніваються, не вагаються й не озираються назад. Вони просто йдуть уперед, забираючи все, що вважають своїм.
Адріан Волш був саме таким.
Принаймні я так думала, поки не побачила його вчора під дощем.
Він стояв переді мною, промоклий до нитки, з розгубленим поглядом і словами, які, здавалося, давалися йому важче, ніж будь-яка сварка.
«Ти мені потрібна, Елізо».
Я досі не знала, чи варто було вірити йому.
Але знала одне: я більше не дозволю жодному чоловікові змушувати мене сумніватися у власній цінності.
Навіть якщо цей чоловік мав темне волосся, неймовірні очі й усмішку, через яку я забувала всі розумні рішення, які приймала.
Особливо якщо це був Адріан Волш.
— Ти знову думаєш про нього?
Я здригнулася.
Софі стояла у дверях моєї кімнати, тримаючи дві чашки кави.
— Про кого?
Вона красномовно підняла брову.
— Елізо, люба, я знаю тебе достатньо довго, щоб розуміти: коли ти дивишся у вікно з таким обличчям, то або вигадуєш сюжет для трагічного роману, або думаєш про чоловіка.
— А якщо і те, й інше?
— Тоді сподіваюся, що хоча б чоловік красивий.
Я пирснула зі сміху.
— На жаль.
— О-о-о! — Софі поставила чашки на стіл. — Отже, красивий.
— Я цього не казала.
— Тобі й не потрібно.
Вона сіла поруч і простягнула мені каву.
— Ну, розповідай. Що сталося?
Я вагалася.
Мені не хотілося визнавати, наскільки сильно Адріан впливав на мене. Ще менше хотілося чути, що я роблю помилку.
Але Софі була єдиною людиною, якій я могла розповісти все.
Тому я розповіла.
Про наш перший поцілунок.
Про його холодність наступного ранку.
Про те, як він прийшов під мій будинок у дощ.
І про те, що сказав наприкінці.
Софі слухала мовчки.
Коли я закінчила, вона зробила ковток кави.
— Він тобі подобається.
— Ні.
— Елізо.
— Трохи.
— Наскільки трохи?
Я закрила обличчя руками.
— Достатньо, щоб це мене лякало.
Софі більше не усміхалася.
Вона обережно взяла мене за руку.
— Тоді не поспішай. Не потрібно одразу вирішувати, чи це кохання. Просто дивися на його вчинки. Якщо він справді хоче бути з тобою, то доведе це.
Я кивнула.
Саме так і зроблю.
Більше жодних поспішних рішень.
Більше жодних фантазій про те, яким Адріан міг би бути.
Тільки реальність.
Я ще не знала, що реальність виявиться набагато складнішою за мої очікування.
Адріан Волш
— Ти серйозно збираєшся піти туди сам?
Я застебнув годинник на зап'ясті й поглянув на Джеймса.
— А що тебе дивує?
— Те, що ти добровільно збираєшся провести вечір із дівчиною, яка вчора ледь не відправила тебе під три чорти.
Я знизав плечима.
— У неї гарний смак на образи.
Джеймс розсміявся.
— Боже, ти безнадійний.
Я не відповів.
Мій телефон лежав на столі. На екрані було відкрите листування з Елізою.
Я написав їй повідомлення десять хвилин тому.
Я: Ти сьогодні вільна?
Вона прочитала його майже відразу.
Але не відповіла.
П'ять хвилин.
Сім.
Десять.
Я починав ненавидіти телефон.
Нарешті екран засвітився.
Еліза: Можливо. А що?
Я ледь усміхнувся.
Я: Хочу запросити тебе на вечерю.
Еліза: Навіщо?
Я дивився на повідомлення, не вірячи власним очам.
Навіщо?
Серйозно?
Я: Тому що хочу тебе побачити.
Цього разу вона відповіла швидше.
Еліза: Ти завжди такий прямолінійний?
Я: Тільки коли йдеться про тебе.
Я відкинувся на спинку крісла.
Джеймс зазирнув через моє плече.
— Ти фліртуєш?
— Відійди.
— Ти, Адріане Волш, фліртуєш із дівчиною через повідомлення?
— Джеймсе.
— І навіть не використовуєш сарказм?
Я повільно повернув голову.
— Хочеш, щоб я використав його на тобі?
Він підняв руки.
— Мовчу.
Телефон знову завібрував.
Еліза: Добре. Але це не побачення.
Я усміхнувся.
Я: Звичайно, Беннет.
Еліза: І не називай мене так увесь вечір.
Я: Як скажеш, Беннет.
Вона надіслала мені сердитий смайлик.
Я розсміявся.
Джеймс дивився на мене так, ніби щойно став свідком чогось історичного.
— Ти усміхаєшся своєму телефону.
— І що?
— Нічого. Просто ніколи не думав, що доживу до цього дня.
Я поклав телефон у кишеню.
— Якщо ти закінчив, мені потрібно йти.
— Куди?
Я зупинився біля дверей.
— На вечерю.
— На побачення?
Я обернувся.
— Заткнися, Джеймсе.
Він розсміявся ще голосніше.
І, на жаль, я не міг із ним сперечатися.
Тому що десь глибоко всередині вже знав: цей вечір означав для мене набагато більше, ніж звичайна вечеря.


Еліза Беннет


Я змінила три сукні.
Три.
І тепер сиділа на ліжку, дивлячись на четверту, яка лежала поруч.
— Це вже смішно, — пробурмотіла я.
Софі визирнула з ванної.
— Ти сказала те саме після другої сукні.
— Я не збираюся вбиратися заради Адріана.
— Звичайно.
— Це просто вечеря.
— Звичайно.
— Ми навіть не зустрічаємося.
— Звичайно, люба.
Я кинула в неї подушку.
Софі засміялася й ухилилася.
Зрештою я обрала чорну сукню до колін, срібні сережки й черевики на невисоких підборах. Волосся залишила розпущеним.
Коли подивилася в дзеркало, то зітхнула.
Я хотіла подобатися собі.
Тільки собі.
І якщо Адріан помітить, що я маю гарний вигляд, це буде виключно його проблемою.
— Ти прекрасна, — тихо сказала Софі.
Я всміхнулася.
— Дякую.
— А тепер іди й змусь цього Волша трохи понервувати.
— Софі!
— Що? Я ж бажаю тобі щастя.
Я похитала головою, взяла сумку й вийшла з квартири.
І вперше за довгий час відчула приємне хвилювання.
Не тому, що боялася зустрітися з Адріаном.
А тому, що хотіла побачити, що буде далі.
Адріан чекав біля входу до ресторану.
Коли я підійшла, він саме дивився в телефон.
— Привіт.
Він підняв голову.
І завмер.
Я помітила це відразу.
Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинився на сукні, а потім знову повернувся до очей.
Він мовчав так довго, що я почала нервувати.
— Що? — запитала я.
Адріан повільно похитав головою.
— Нічого.
— Ти дивишся на мене так, ніби я прийшла в піжамі.
— Якби ти прийшла в піжамі, я б однаково сказав, що ти прекрасна.
Я кліпнула.
Він теж, здається, усвідомив, що щойно сказав.
— Тобто… — почав він.
Я усміхнулася.
— Ні, ні. Продовжуй. Це було цікаво.
— Не звикай.
— Уже пізно.
Він похитав головою, але я помітила, як кутики його губ піднялися.
Адріан простягнув мені руку.
Я подивилася на неї.
Потім на нього.
— Що це?
— Моя рука, Елізо.
— Я помітила.
— Тоді, можливо, ти візьмеш її?
Я вклала свою долоню в його.
Його пальці обережно переплелися з моїми.
І чомусь цей маленький жест схвилював мене сильніше, ніж наш перший поцілунок.
Тому що зараз він не намагався довести, що я йому належу.
Він просто хотів, щоб я була поруч.
Вечеря
Ресторан виявився невеликим і затишним. Приглушене світло, свічки на столах, тиха музика й великі вікна, за якими повільно темніло небо.
Я очікувала чогось розкішного, пафосного й надто дорогого.
Але Адріан привів мене сюди.
У місце, де можна було спокійно розмовляти.
— Я думала, ти обереш якийсь дорогий ресторан, — зізналася я, коли ми сіли за столик.
— Чому?
— Ти справляєш враження людини, яка любить демонструвати свої гроші.
Він підняв брову.
— А ти справляєш враження людини, яка любить робити поспішні висновки.
— Я помиляюся?
— Іноді.
— Наприклад?
Він трохи нахилився вперед.
— Ти думаєш, що я запросив тебе сюди, щоб справити враження.
— А хіба ні?
— Ні. Я запросив тебе сюди, тому що минулого тижня почув, як ти сказала Софі, що любиш маленькі затишні кав'ярні й ресторани, де можна розмовляти, не перекрикуючи музику.
Я замовкла.
Він пам'ятав.
Не просто те, що я сказала йому.
А те, що я навіть не говорила йому.
— Ти підслуховував мою розмову? — запитала я, намагаючись приховати усмішку.
— Я проходив повз.
— Звичайно.
— І випадково почув.
— Звичайно, Адріане.
Він усміхнувся.
— Ти завжди така підозріла?
— Тільки з тобою.
Офіціант приніс меню, і ми зробили замовлення.
Спочатку розмова йшла важко. Ми обговорювали навчання, музику, фільми й усе, що не стосувалося наших почуттів.
Але поступово напруження зникло.
Я дізналася, що Адріан любить нічні поїздки містом, хоча ніколи нікому про це не розповідав.
Що він не любить галасливих компаній так сильно, як усі думають.
Що в дитинстві хотів стати архітектором, але згодом відмовився від цієї мрії.
— Чому? — запитала я.
Його усмішка стала ледь помітною.
— Життя змінило плани.
— Це не відповідь.
— Це все, що я готовий розповісти зараз.
Я кивнула.
Не стала наполягати.
Він мав право на власні таємниці.
Так само, як і я.
— А тепер твоя черга, — сказав він. — Про що мрієш ти?
Я задумалася.
Мені хотілося розповісти йому про мистецтво. Про бажання створювати щось, що змушуватиме людей відчувати. Про страх, що одного дня я перестану вірити у власні здібності.
Але слова застрягли в горлі.
— Я хочу створити щось, що залишиться після мене, — нарешті відповіла я. — Щось, що люди пам'ятатимуть. Щось, що змусить їх відчути те, чого вони, можливо, ніколи не могли пояснити словами.
Адріан дивився на мене уважно.
Не перебивав.
Не жартував.
Не намагався змінити тему.
— Ти говориш про мистецтво, — сказав він.
Я здивувалася.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що, коли ти говориш про те, що любиш, у тебе змінюються очі.
Я відчула, як щоки починають горіти.
— Ти завжди помічаєш такі дрібниці?
— Ні.
Він на мить замовк.
— Тільки в тобі.
Я опустила погляд на свою чашку, намагаючись приховати усмішку.
Цей чоловік був нестерпним.
Абсолютно нестерпним.
І, здається, я починала закохуватися в нього ще сильніше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше