1. Хлопець, якого я мала ненавидіти

Еліза
Я завжди вважала, що найгірше в новому житті — це починати все спочатку.
Нове місто. Новий будинок. Нові люди.
Але я помилялася.
Найгірше — це прийти в місце, де всі дивляться на тебе так, ніби ти випадково забрела не у свій світ.
— Ти впевнена, що хочеш сюди йти? — мама поправила комір мого пальта.
Я подивилася на величезну будівлю перед нами.
Академія Блеквуд.
Старовинний маєток із високими вежами, величезними вікнами й темними кам'яними стінами. Перед головним входом стояли дорогі автомобілі. Дівчата в бездоганному одязі сміялися, а хлопці з годинниками, які, напевно, коштували більше, ніж наша квартира, обговорювали щось біля сходів.
Я ковтнула клубок у горлі.
— Упевнена.
Це була брехня.
Але мама й так надто багато пережила через мене.
— Ти заслуговуєш на хороший початок, Елізо, — тихо сказала вона. — Не дозволяй нікому переконати тебе в протилежному.
Я обійняла її.
— Я люблю тебе.
— І я тебе, сонечко.
За кілька хвилин я вже стояла посеред величезного холу, стискаючи в руках розклад занять.
Чудово.
Я запізнилася.
І, звісно, не могла знайти потрібний кабінет.
— Перепрошую, ти не знаєш, де аудиторія двадцять сім?
Дівчина з ідеально вкладеним світлим волоссям оглянула мене з ніг до голови.
— Ти новенька?
— Ні, я просто вирішила загубитися заради розваги.
Вона здивовано кліпнула.
А потім усміхнулася.
— Мені подобається твій характер. Другий поверх, ліворуч. Але будь обережна.
— Із чим?
Її усмішка стала дивною.
— З Адріаном Волшем.
Я зітхнула.
— Він директор чи щось таке?
Дівчина засміялася.
— Ні. Але іноді здається, що ця академія належить йому.
Я вже хотіла запитати, що вона має на увазі, але раптом позаду почувся голос:
— Відійди.
Два слова.
Холодні. Байдужі. Наказові.
Я обернулася.
І на мить забула, що хотіла сказати.
Хлопець був високим, із темним волоссям, недбало зачесаним назад. Чорна сорочка, розстебнутий верхній ґудзик, срібний годинник на зап'ясті.
Але найбільше мене вразили його очі.
Сірі.
Холодні настільки, що здавалося, він ніколи в житті не відчував нічого, крім роздратування.
За його спиною стояли двоє хлопців.
Він навіть не дивився на мене. Просто чекав, поки я звільню йому дорогу.
Я повільно опустила погляд на підлогу, а потім знову подивилася на нього.
— Можеш сказати «будь ласка».
Один із хлопців за його спиною тихо присвиснув.
Незнайомець нарешті перевів на мене погляд.
— Що?
— Ти чув.
Він кілька секунд мовчав.
Потім зробив крок до мене.
— Ти новенька.
Це прозвучало не як запитання.
— А ти спостережливий.
Його друг прикрив рот рукою, приховуючи усмішку.
А незнайомець навіть не кліпнув.
— Ти знаєш, хто я?
— Ні. І, чесно кажучи, не дуже хочу дізнаватися.
Я обійшла його й попрямувала до сходів.
— Як тебе звати? — раптом запитав він.
Я зупинилася.
Не знаю чому.
Можливо, через те, як змінився його голос.
Він більше не звучав так байдуже.
Я озирнулася через плече.
— Еліза.
— Еліза що?
— Тебе це не стосується.
І я пішла.
Я не побачила, як він проводжав мене поглядом.
Не почула, як його друг тихо засміявся.
І точно не знала, що через кілька секунд Адріан Волш уперше за довгий час усміхнувся.
— Вона тобі сподобалася? — запитав друг.
Адріан перевів на нього крижаний погляд.
— Не говори дурниць.
— Ти запитав її ім'я.
— І що?
— Ти ніколи не питаєш імен дівчат.
Адріан нічого не відповів.
Він дивився на сходи, якими я щойно піднялася.
На дівчину, яка навіть не спробувала йому сподобатися.
На дівчину, яка не знала, що він може зруйнувати її життя одним телефонним дзвінком.
І на дівчину, яка згодом стане єдиною людиною, заради якої він буде готовий зруйнувати власне.

Адріан
Я ненавиджу несподіванки.
Особливо ті, які змушують мене думати про них довше, ніж кілька секунд.
Але того дня я не міг викинути з голови її голос.
Її очі.
Її дурну звичку відповідати мені так, ніби я звичайний хлопець, а не людина, перед якою всі в цій академії розступаються.
— Волш!
Я підняв голову.
Батько стояв біля дверей мого кабінету.
— Увечері ти їдеш зі мною.
— У мене плани.
— Мене не цікавить.
Я стиснув щелепу.
— Тоді вважай, що я їх скасував.
Батько підійшов ближче.
— Не забувай, ким ти є, Адріане.
Я ледь усміхнувся.
— Повір, тату. Я ніколи про це не забуваю.
Він пішов, залишивши після себе звичне відчуття порожнечі.
Я відкинувся на спинку крісла й заплющив очі.
І знову побачив її.
Елізу.
Я не знав, звідки вона приїхала.
Не знав, чому в її очах була така дивна суміш сміливості й болю.
І не знав, чому мені раптом захотілося дізнатися про неї все.
Але одне я знав напевно.
Я не дозволю цій дівчині стати для мене важливою.
Це була моя перша помилка.
І далеко не остання.