Незвичної, майже важкої тиші, яка залишалася в квартирі після вчорашнього дня.
Аліна ще спала, загорнувшись у ковдру. Я лежала поруч і дивилася на неї.
Мені подобалося спостерігати за нею вранці.
Без макіяжу, без усмішки для інших, без звичних жартів.
Просто моя Аліна.
Я обережно торкнулася її волосся.
— Кохана...
Вона повільно розплющила очі.
— Ммм?
— Нам потрібно їхати до бабусі.
— Я пам'ятаю.
Вона потягнулася до мене й поцілувала в лоб.
— Але спочатку сніданок.
— Я не голодна.
— Софіє.
— Що?
— Ти повинна їсти. Я не збираюся доглядати за двома пацієнтками одночасно.
Я тихо засміялася.
— Ти нестерпна.
— Зате кохана.
Вона поцілувала мене в губи й підвелася.
Я ще кілька секунд лежала, усміхаючись.
Мені хотілося запам'ятати кожну таку мить.
На кухонному столі лежав конверт.
Я дивилася на нього вже кілька хвилин.
Старий, трохи пожовклий, із моїм ім'ям, написаним бабусиним почерком.
— Ти сьогодні його відкриєш? — запитала Аліна, ставлячи переді мною тарілку.
— Думаю, так.
— Хочеш, щоб я була поруч?
Я кивнула.
Вона сіла навпроти й накрила мою долоню своєю.
Я обережно відкрила конверт.
Усередині лежало кілька аркушів і маленька фотографія.
На фотографії була молода бабуся.
Вона стояла біля моря, усміхалася й обіймала за плечі незнайому мені дівчину.
Вони дивилися одна на одну.
Не в камеру.
Одна на одну.
Я перевернула фотографію.
На звороті було написано:
«Олені та Марії. Літо, яке ми ніколи не забудемо. 1978 рік».
— Хто така Марія? — прошепотіла я.
Аліна нахилилася ближче.
— Можливо, її подруга?
Я розгорнула лист.
«Моя дорога Софійко.
Якщо ти читаєш цей лист, значить, я нарешті наважилася розповісти тобі те, про що мовчала майже все життя.
Ти вже доросла. І я бачу, що в твоєму серці живе велика любов.
Я не знаю, як складеться ваше життя з Аліною. Але хочу, щоб ти знала одну історію.
Колись я теж була молодою дівчиною. Мені було дев'ятнадцять. Я навчалася, мріяла про майбутнє й мала найкращу подругу на ім'я Марія.
Ми були нерозлучні.
Вона знала про мене все. Я знала про неї все. Ми трималися за руки, гуляли до світанку, писали одна одній листи й мріяли колись побачити море.
Але я не розуміла, що відчуваю до неї, або, можливо, просто боялася це визнати.
Одного вечора Марія сказала, що любить мене.
Я теж її любила.
Але злякалася. Злякалася людей, осуду, майбутнього. Злякалася того, що моє життя більше ніколи не буде таким, як раніше.
Я попросила її забути цю розмову.
Через кілька місяців вона поїхала з міста.
Ми більше ніколи не були такими близькими.
Я прожила довге життя. Любила, створила сім'ю, народила дітей. І я не шкодую про своє життя.
Але іноді, коли дивлюся на море, згадую дівчину, якій так і не сказала всього, що відчувала.
Не хочу, щоб ти повторила мою помилку.
Не дозволяй страху вирішувати замість тебе.
Якщо любиш Аліну — скажи їй.
Обіймай її, коли маєш можливість. Цілуй, коли хочеться. Пробачай, коли серце дозволяє. І ніколи не змушуй її сумніватися, що вона важлива для тебе.
Не знаю, скільки часу нам ще відведено. Але я хочу побачити тебе щасливою.
З любов'ю, твоя бабуся Олена».
Я дочитала останній рядок і заплакала.
Аліна мовчки обійняла мене.
— Вона теж любила дівчину...
— Так.
— І ніколи не розповідала?
Я похитала головою.
— Уявляєш, скільки років вона носила це в собі?
Аліна взяла фотографію.
Довго розглядала її.
— Вона була щаслива на цій фотографії.
— Так.
— Думаєш, вона шкодувала?
Я витерла сльози.
— Думаю, вона шкодувала, що злякалася.
Аліна повернула фотографію на стіл.
— Я рада, що ми не злякалися.
Я подивилася на неї.
— Ми ще тільки починаємо.
— Тоді я хочу, щоб у нас було багато часу.
Вона поцілувала мене.
— Дуже багато.
До лікарні ми приїхали ближче до обіду.
Мама зустріла нас біля палати.
Її обличчя було втомленим.
— Як бабуся? — одразу запитала я.
— Сьогодні вона слабша. Лікар хоче ще раз вас побачити.
Я відчула, як Аліна стиснула мою руку.
— Можна до неї?
Мама кивнула.
Бабуся була при свідомості.
Коли ми зайшли, вона подивилася на мене й одразу помітила конверт у руках.
— Відкрила?
Я підійшла ближче.
— Так.
Вона усміхнулася.
— І що скажеш?
Я сіла біля неї.
— Чому ти ніколи не розповідала про Марію?
Бабуся подивилася у вікно.
Її погляд став далеким.
— Бо іноді люди думають, що мовчання захищає їх від болю.
— Ти її любила?
Вона довго не відповідала.
Потім кивнула.
— Дуже.
— А вона?
— Вона теж.
Я взяла її руку.
— Ти коли-небудь шкодувала?
Бабуся подивилася на мене.
— Я шкодувала не про те, що не залишилася з нею. Я шкодувала, що не дала їй почути, наскільки вона була мені дорога.
Аліна стояла поруч і тихо слухала.
— А ти знаєш, що з нею сталося? — запитала я.
Бабуся ледь усміхнулася.
— Так. Вона прожила хороше життя. Ми навіть листувалися кілька років тому.
Я здивовано подивилася на неї.
— Справді?
— Так. Вона теж мене пам'ятала.
— І ти не хотіла з нею зустрітися?
Бабуся зітхнула.
— Хотіла. Але іноді найкраще, що можна зробити для спогаду, — не намагатися повернути минуле.
Вона подивилася на Аліну.
— Бережіть одна одну.
— Обов'язково, — відповіла Аліна.
Бабуся простягнула їй руку.
— А ти, дівчинко, не дозволяй Софії ховатися від своїх почуттів. Вона дуже схожа на мене.