Я розплющила очі й одразу згадала вчорашню розмову з мамою.
Лікарня.
Бабуся.
Страх.
Поруч спала Аліна. Її рука лежала поверх моєї, а волосся закривало половину обличчя.
Я обережно торкнулася її плеча.
— Аліно...
Вона поворухнулася.
— Ще п'ять хвилин.
— Нам потрібно їхати.
Аліна одразу розплющила очі.
— Точно. Зараз.
Вона сіла, потерла обличчя й подивилася на мене.
— Ти спала?
— Майже.
— Софіє...
— Не починай.
Вона нічого не відповіла. Просто обійняла мене.
— Сьогодні я все зроблю за тебе. Добре?
Я кивнула.
Іноді навіть найсильнішим людям потрібен хтось, хто дозволить їм побути слабкими.
Дорога до лікарні здавалася нескінченною.
Я сиділа біля вікна, дивилася на будинки й намагалася не думати про погане.
Аліна тримала мене за руку.
— Пам'ятаєш, як бабуся минулого літа змусила нас з'їсти цілий пиріг?
Я ледь усміхнулася.
— Бо ти сказала, що її випічка найкраща у світі.
— Вона й справді найкраща.
— Ти з'їла три шматки.
— Чотири.
Я засміялася крізь сльози.
— Ти жахлива.
— Зате твоя.
Я повернула голову й подивилася на неї.
Вона поцілувала мене в пальці.
— Ми ще попросимо в неї той пиріг. Добре?
— Добре.
Але в голосі Аліни теж було чути страх.
Мама чекала нас біля входу.
Коли побачила мене, одразу обійняла.
— Доню...
— Як вона?
Мама подивилася на Аліну, потім знову на мене.
— Лікарі кажуть, що її стан серйозний. Вона дуже ослабла. Але зараз їй краще.
Я відчула, як усередині все стискається.
— Я хочу її побачити.
— Ходімо.
Перед палатою я зупинилася.
Мені раптом стало страшно відчиняти двері.
Аліна помітила це.
— Я поруч.
— Не відпускай мою руку.
— Не відпущу.
І ми зайшли.
Бабуся лежала біля вікна.
Вона виглядала меншою, ніж я пам'ятала. Її волосся було акуратно зачесане, а на обличчі з'явилися нові зморшки.
Але коли вона побачила нас, усміхнулася.
— Нарешті мої дівчатка приїхали!
Я підійшла до ліжка й обережно обійняла її.
— Бабусю...
— Ну чого ти плачеш, дурненька? Я ж іще тут.
Я взяла її за руку.
— Я так злякалася.
— Знаю, сонечко.
Потім бабуся подивилася на Аліну.
— А ти чого стоїш? Іди сюди.
Аліна підійшла й обійняла її.
— Добрий ранок, Олено Петрівно.
— Скільки разів я просила називати мене просто бабусею?
— Добре, бабусю.
— Ось так краще.
Вона подивилася на наші переплетені пальці.
І раптом усміхнулася зовсім по-іншому.
— То ви нарешті перестали дурити одна одну?
Ми з Аліною перезирнулися.
— Бабусю... — почала я.
— Не треба, Софійко. Я стара, але не сліпа.
Аліна почервоніла.
— Ми тепер разом.
Бабуся тихо засміялася.
— Я чекала на ці слова.
У мене защеміло серце.
— Ти знала?
— Дитино, я бачила, як ти дивишся на неї. Так само, як колись твій дідусь дивився на мене.
Я опустила голову.
Бабуся погладила мою руку.
— Не ховайте любов. Життя занадто коротке для цього.
Через деякий час мама вийшла поговорити з лікарем.
Ми залишилися втрьох.
Бабуся попросила Аліну сісти ближче.
— Можна тебе дещо запитати?
— Звичайно.
— Ти її бережи.
Аліна серйозно кивнула.
— Я дуже її люблю.
Бабуся перевела погляд на мене.
— А ти бережи Аліну. Не думай, що тільки ти маєш право боятися втратити когось.
Я відчула, як по щоці покотилася сльоза.
— Бабусю, не говори так.
Вона зітхнула.
— Послухай мене. Я не хочу, щоб ви жили в страху. Хочу, щоб ви жили. Чули? По-справжньому жили.
Потім вона попросила мене принести її сумочку.
Усередині лежав старий конверт.
На ньому було написано моє ім'я.
— Що це?
— Відкриєш, коли прийде час.
— Який ще час?
Бабуся ледь усміхнулася.
— Просто пообіцяй, що збережеш його.
Я взяла конверт.
Папір був пожовклий, а на звороті стояла дата, якій було понад двадцять років.
Я хотіла запитати більше, але бабуся заплющила очі.
— Тепер дайте мені трохи поспати. Ви обидві дуже галасливі.
Аліна тихо засміялася.
І я теж.
У коридорі я нарешті дозволила собі розплакатися.
Я притулилася до стіни, закрила обличчя руками й не могла зупинитися.
Аліна підійшла до мене.
— Іди сюди.
Я похитала головою.
— Я не можу...
— Можеш.
Вона обійняла мене.
— Я боюся, Аліно.
— Я знаю.
— Вона мене виростила. Вона була поруч, коли мені було погано. Коли батьки сварилися. Коли я вступила до університету. Вона завжди вірила в мене.
Голос зірвався.
— Я не готова її втратити.
Аліна притиснула мою голову до свого плеча.
— Тоді не думай зараз про втрату. Побудь із нею. Скажи їй усе, що хочеш сказати.
— А якщо я не встигну?
Аліна заплющила очі.
— Тоді я допоможу тобі пережити кожен день після цього.
Я підняла голову.
— Ти не підеш?
Вона подивилася мені просто в очі.
— Софіє, я не можу обіцяти, що ніколи не помилюся. Але я не збираюся тікати від твого болю.
Я поцілувала її.
Просто посеред лікарняного коридору.
Це був короткий, трохи солоний від сліз поцілунок.
Але він означав більше, ніж тисяча обіцянок.
Увечері ми повернулися до палати.
Бабуся вже спала.
Мама сиділа біля вікна й тихо розмовляла телефоном.
Я підійшла до ліжка й поправила ковдру.
— Я люблю тебе, бабусю, — прошепотіла я.
Вона не розплющила очей, але її пальці трохи стиснули мою руку.
Аліна обійняла мене за плечі.
Ми довго стояли так, мовчки.
Потім мама підійшла до нас.
— Дівчатка, вам краще поїхати додому. Завтра знову приїдете.
— Я хочу залишитися, — відповіла я.