Поки ти була поруч

3 Не називай мене подругою

Субота почалася з дощу.

Я прокинулася від того, що Аліна сиділа на підвіконні й дивилася у вікно. На ній був великий светр, волосся недбало спадало на плечі, а в руках вона тримала чашку чаю.

— Ти давно прокинулася? — запитала я.

Вона повернула голову.

— Десь годину тому.

— Чому не розбудила?

— Ти так мило спала.

Я потягнулася й сіла на ліжку.

— Ти дивилася, як я сплю?

— Не зазнавайся.

Вона усміхнулася.

Я підвелася й підійшла до неї.

— Про що думаєш?

— Про нас.

Я завмерла.

— І що саме?

Аліна поставила чашку на підвіконня.

— Про те, що ми вже три роки разом.

— Як подруги.

Вона подивилася на мене.

— Ось саме.

Ми вирішили провести день удвох.

Без університету, без друзів, без телефонів.

Просто прогулятися містом, зайти в кав'ярню й купити щось смачне до вечора.

Аліна наполягла, щоб ми зробили спільні фотографії.

— Стань сюди.

— Навіщо?

— Бо я хочу.

Я стала поруч.

Вона підняла телефон, обійняла мене за талію й притиснулася щокою до моєї.

— Усміхнися.

— Я й так усміхаюся.

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся мене вбити.

— Можливо, це мій романтичний вираз обличчя.

Вона розсміялася.

Клац.

На екрані залишилася фотографія, де Аліна дивилася на мене, а я дивилася в камеру.

— Гарно вийшло, — сказала вона.

— Покажи.

Я взяла телефон.

На фотографії вона виглядала щасливою.

І я раптом зрозуміла, що хотіла б бачити цей вираз обличчя щодня.

— Надішли мені, — попросила я.

— Навіщо? Ти ж можеш просто подивитися в дзеркало.

— Дуже смішно.

Вона знову засміялася й поклала голову мені на плече.

У кав'ярні ми зайняли столик біля вікна.

Аліна замовила гарячий шоколад, а я — каву.

— До речі, — почала вона, розмішуючи напій, — ти пам'ятаєш, що сьогодні зустріч випускників нашої школи?

— Пам'ятаю. А що?

— Мені написала одна знайома.

— Яка?

— Катя.

Я ледь помітно насупилася.

Катя була дівчиною, з якою Аліна колись дуже близько дружила. Вони давно не спілкувалися, але останнім часом та знову почала з'являтися в її повідомленнях.

— І що вона хотіла?

— Запросила мене на каву.

— Ти підеш?

— Не знаю. А ти ревнуєш?

Я підняла очі.

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

Аліна усміхнулася.

— Тоді чому ти ламаєш ложечку?

Я подивилася на свою руку.

Металева ложечка справді була затиснута між пальцями.

— Просто незручна.

Вона засміялася.

— Софіє, ти неймовірна.

— А ти нестерпна.

— Але ти мене любиш.

Я перестала дихати на секунду.

Аліна теж помітила, що сказала.

Її усмішка стала тихішою.

— Правда ж?

Я подивилася їй просто в очі.

— Так.

Цього разу я не сховалася за жартом.

Після кав'ярні ми пішли до парку.

Дощ припинився, але на доріжках залишилися калюжі. Аліна йшла попереду, перестрибуючи через них, як маленька дитина.

— Обережно! — крикнула я.

— Я все контролюю!

За секунду вона послизнулася.

Я встигла схопити її за руку.

Ми завмерли дуже близько одна до одної.

— Бачиш? — прошепотіла я. — Не все ти контролюєш.

Вона не відпускала мою руку.

— А тебе?

— Що мене?

— Тебе я теж не можу контролювати.

Я тихо засміялася.

— І не треба.

Аліна дивилася на мене довше, ніж зазвичай.

— Софіє, я хочу тобі дещо сказати.

— Кажи.

— Мені іноді хочеться, щоб ти перестала називати мене подругою.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— А як мені тебе називати?

Вона опустила погляд на наші руки.

— Не знаю. Придумай.

Я зробила крок ближче.

— Моя кохана?

Аліна підняла очі.

Її обличчя змінилося.

— Повтори.

— Моя кохана.

Вона усміхнулася, але в очах з'явилися сльози.

— Ти навіть не уявляєш, скільки років я чекала на ці слова.

Удома було тихо.

Ми приготували вечерю, увімкнули фільм і вмостилися на дивані.

Але жодна з нас не дивилася на екран.

Аліна лежала, поклавши голову мені на коліна. Я гладила її волосся.

— Софіє?

— Так?

— А якщо ми спробуємо?

— Що саме?

Вона піднялася й сіла навпроти мене.

— Бути разом. Не вдавати, що нічого не відбувається. Не ховатися за дружбою.

Я відчула, як до горла підступає клубок.

— Ти справді цього хочеш?

— Я хочу тебе.

Ці слова прозвучали так просто.

Без зайвих пояснень.

Я торкнулася її щоки.

— Я теж тебе хочу. Уже дуже давно.

Аліна заплющила очі й притулилася до моєї долоні.

— Тоді поцілуй мене.

Я нахилилася.

Спочатку наші губи ледь торкнулися одна одної.

Обережно.

Невпевнено.

Наче ми обидві боялися зруйнувати щось дуже крихке.

Потім Аліна поклала руки мені на плечі й сама наблизилася.

Другий поцілунок був довшим.

Коли ми відсторонилися, вона усміхнулася крізь сльози.

— Привіт, кохана.

Я засміялася й обійняла її.

— Привіт, моя дівчинко.

Вона сховала обличчя в моїй шиї.

— Я думала, що ніколи цього не дочекаюся.

— Я теж.

І ми знову поцілувалися.

Цього разу вже без страху.

Пізніше Аліна заснула в мене на руках.

Я обережно взяла телефон і зробила ще одну фотографію.

Вона спала, притулившись до мене, а на її обличчі була така спокійна усмішка, якої я раніше майже не помічала.

Я відкрила наш чат і написала їй повідомлення, хоча вона лежала поруч.

Софія: Я тебе люблю.

За кілька хвилин телефон у її руці засвітився.

Вона сонно розплющила очі.

Аліна: Я знаю. І я тебе люблю.

Потім повернулася до мене.

— Ти могла просто сказати це мені вголос.

— Хотіла, щоб у нас залишилося повідомлення.

Вона поцілувала мене в щоку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше