Поки ти була поруч

2 Ти — моє улюблене місце

Ранок почався з того, що хтось поцілував мене в щоку.

Я не одразу розплющила очі.

— Софіє, прокидайся.

Я впізнала цей голос ще до того, як усвідомила, де перебуваю.

Аліна.

— П'ять хвилин…

— Ти це сказала сорок хвилин тому.

— Тоді ще п'ять.

Вона засміялася.

— Ти сьогодні маєш пару о дев'ятій.

— Я ненавиджу університет.

— А я ненавиджу твою здатність спати до обіду.

Я нарешті розплющила очі.

Аліна сиділа на краю мого ліжка. Її довге волосся було трохи розтріпане, на ній була моя сіра футболка, яку вона забрала ще минулого тижня й так і не повернула.

Я подивилася на неї.

— Це моя футболка.

— Ні.

— Аліно.

— Тепер наша.

Я усміхнулася.

Вона нахилилася й прибрала пасмо волосся з мого обличчя.

— Ти гарна, коли сонна.

Я перестала усміхатися.

— Що?

— Кажу, що ти страшенно сонна. Вставай.

Вона швидко підвелася й пішла до дверей.

Я залишилася лежати, дивлячись їй услід.

Іноді Аліна говорила речі, які змушували мене сподіватися.

А потім поводилася так, ніби нічого не сталося.

На перерві ми сиділи на сходах біля університету.

Аліна розповідала про якийсь проєкт, але я майже не слухала. Вона захоплено жестикулювала, сміялася й час від часу торкалася мого плеча.

Мені подобалося спостерігати за нею.

— Ти знову не слухаєш.

— Слухаю.

— Тоді повтори, що я сказала.

— Ти прекрасна.

Аліна замовкла.

Я зрозуміла, що сказала це вголос.

— Я мала на увазі… твій проєкт. Він прекрасний.

Вона примружилася.

— Софіє, ти жахливо брешеш.

— Зате красиво.

Вона засміялася й поклала голову мені на плече.

— Знаєш, що мені подобається в тобі?

— Мій інтелект?

— Ні.

— Моя скромність?

— Твоя здатність залишатися поруч, навіть коли я нестерпна.

Я подивилася на неї.

— Я нікуди не збираюся.

Вона підняла голову.

На мить її усмішка зникла.

— Не обіцяй того, чого не можеш контролювати.

Я хотіла заперечити.

Але замість цього просто взяла її за руку.

Увечері до нас завітала Марта.

Вона принесла піцу, пляшку коли й новину, яку Аліна зустріла не надто радісно.

— До речі, Софіє, Максим запрошував тебе на вечірку в суботу.

— Мене?

— Так. Він, здається, серйозно зацікавився.

Аліна відклала шматок піци.

— Вона не піде.

Марта підняла брови.

— Чому це?

— Бо в неї багато справ.

Я повільно повернулася до Аліни.

— Я сама можу відповісти.

— Я просто кажу.

— Тоді дай мені сказати самій.

Між нами запала тиша.

Марта переводила погляд з однієї на іншу.

— Я, мабуть, піду по воду.

Коли вона зникла на кухні, я повернулася до Аліни.

— Ти можеш пояснити, що відбувається?

— Нічого.

— Ти злишся щоразу, коли хтось запрошує мене кудись.

— Мені просто не подобається Максим.

— Ти його навіть не знаєш.

— Мені достатньо.

Я зітхнула.

— Аліно, ти не можеш вирішувати, з ким мені спілкуватися.

Вона опустила очі.

— Я знаю.

Її голос став тихішим.

— Просто мені страшно.

— Чого?

Вона довго мовчала.

— Що одного дня ти знайдеш когось, хто буде тобі потрібен більше, ніж я.

Мені захотілося обійняти її.

— Ти ніколи не будеш для мене просто кимось.

Аліна подивилася на мене.

— Тоді ким?

Я не відповіла.

Іноді мовчання ранить сильніше за будь-яку неправду.

Після того як Марта пішла, ми залишилися самі.

Аліна мила посуд, а я витирала тарілки.

— Софіє?

— Так?

— Можна я тебе дещо запитаю?

— Звичайно.

— Ти коли-небудь думала, що ми могли б бути разом?

Тарілка ледь не вислизнула з моїх рук.

— У якому сенсі?

— У звичайному. Як пара.

Я поклала рушник на стіл.

— Чому ти питаєш?

Аліна вимкнула воду.

— Бо іноді мені здається, що між нами щось є. А іноді я думаю, що просто все вигадую.

Я зробила крок до неї.

— Ти нічого не вигадуєш.

Вона повернулася.

— Тоді скажи мені правду.

Я дивилася на неї й відчувала, як усередині руйнується останній захист.

— Я боюся тебе втратити.

— А якщо я скажу, що теж боюся?

— Тоді ми обоє дурепи.

Аліна тихо засміялася.

А потім обережно торкнулася моєї долоні.

Її пальці переплелися з моїми.

— Можна я сьогодні залишуся з тобою?

— Ти й так живеш тут.

— Я маю на увазі… поруч.

Я кивнула.

— Завжди.

Тієї ночі ми лежали в одному ліжку.

Між нами не було звичної відстані. Аліна поклала голову мені на груди, а я перебирала пальцями її волосся.

— Софіє?

— Що, маленька?

— Не називай мене так.

— Чому?

— Бо мені подобається.

Я засміялася.

Вона підняла голову й подивилася на мене.

— Можна ще одне запитання?

— Скільки завгодно.

— Ти коли-небудь хотіла мене поцілувати?

Моє серце почало битися так голосно, що я була впевнена: вона чує.

— Так.

Аліна завмерла.

— Коли?

Я подивилася їй в очі.

— Постійно.

Вона повільно наблизилася.

Між нашими обличчями залишилося кілька сантиметрів.

Я відчувала її дихання.

Її погляд опустився на мої губи.

Але саме тоді телефон на тумбочці задзвонив.

Ми здригнулися.

Аліна відсторонилася.

— Хто це?

Я подивилася на екран.

Невідомий номер.

Вона простягнула руку й вимкнула звук.

— Не відповідай.

Я подивилася на неї й засміялася.

— Ти зараз ревнуєш навіть до телефону?

— Так.

— Божевільна.

— Твоя.

Це слово прозвучало настільки тихо, що я ледве його почула.

Твоя.

Я хотіла перепитати.

Але Аліна вже сховала обличчя в моєму плечі.

Я поцілувала її в маківку.

І вперше за довгий час заснула щасливою.

О 03:41 мені прийшло повідомлення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше