Я не одразу розплющила очі.
— Софіє, прокидайся.
Я впізнала цей голос ще до того, як усвідомила, де перебуваю.
Аліна.
— П'ять хвилин…
— Ти це сказала сорок хвилин тому.
— Тоді ще п'ять.
Вона засміялася.
— Ти сьогодні маєш пару о дев'ятій.
— Я ненавиджу університет.
— А я ненавиджу твою здатність спати до обіду.
Я нарешті розплющила очі.
Аліна сиділа на краю мого ліжка. Її довге волосся було трохи розтріпане, на ній була моя сіра футболка, яку вона забрала ще минулого тижня й так і не повернула.
Я подивилася на неї.
— Це моя футболка.
— Ні.
— Аліно.
— Тепер наша.
Я усміхнулася.
Вона нахилилася й прибрала пасмо волосся з мого обличчя.
— Ти гарна, коли сонна.
Я перестала усміхатися.
— Що?
— Кажу, що ти страшенно сонна. Вставай.
Вона швидко підвелася й пішла до дверей.
Я залишилася лежати, дивлячись їй услід.
Іноді Аліна говорила речі, які змушували мене сподіватися.
А потім поводилася так, ніби нічого не сталося.
На перерві ми сиділи на сходах біля університету.
Аліна розповідала про якийсь проєкт, але я майже не слухала. Вона захоплено жестикулювала, сміялася й час від часу торкалася мого плеча.
Мені подобалося спостерігати за нею.
— Ти знову не слухаєш.
— Слухаю.
— Тоді повтори, що я сказала.
— Ти прекрасна.
Аліна замовкла.
Я зрозуміла, що сказала це вголос.
— Я мала на увазі… твій проєкт. Він прекрасний.
Вона примружилася.
— Софіє, ти жахливо брешеш.
— Зате красиво.
Вона засміялася й поклала голову мені на плече.
— Знаєш, що мені подобається в тобі?
— Мій інтелект?
— Ні.
— Моя скромність?
— Твоя здатність залишатися поруч, навіть коли я нестерпна.
Я подивилася на неї.
— Я нікуди не збираюся.
Вона підняла голову.
На мить її усмішка зникла.
— Не обіцяй того, чого не можеш контролювати.
Я хотіла заперечити.
Але замість цього просто взяла її за руку.
Увечері до нас завітала Марта.
Вона принесла піцу, пляшку коли й новину, яку Аліна зустріла не надто радісно.
— До речі, Софіє, Максим запрошував тебе на вечірку в суботу.
— Мене?
— Так. Він, здається, серйозно зацікавився.
Аліна відклала шматок піци.
— Вона не піде.
Марта підняла брови.
— Чому це?
— Бо в неї багато справ.
Я повільно повернулася до Аліни.
— Я сама можу відповісти.
— Я просто кажу.
— Тоді дай мені сказати самій.
Між нами запала тиша.
Марта переводила погляд з однієї на іншу.
— Я, мабуть, піду по воду.
Коли вона зникла на кухні, я повернулася до Аліни.
— Ти можеш пояснити, що відбувається?
— Нічого.
— Ти злишся щоразу, коли хтось запрошує мене кудись.
— Мені просто не подобається Максим.
— Ти його навіть не знаєш.
— Мені достатньо.
Я зітхнула.
— Аліно, ти не можеш вирішувати, з ким мені спілкуватися.
Вона опустила очі.
— Я знаю.
Її голос став тихішим.
— Просто мені страшно.
— Чого?
Вона довго мовчала.
— Що одного дня ти знайдеш когось, хто буде тобі потрібен більше, ніж я.
Мені захотілося обійняти її.
— Ти ніколи не будеш для мене просто кимось.
Аліна подивилася на мене.
— Тоді ким?
Я не відповіла.
Іноді мовчання ранить сильніше за будь-яку неправду.
Після того як Марта пішла, ми залишилися самі.
Аліна мила посуд, а я витирала тарілки.
— Софіє?
— Так?
— Можна я тебе дещо запитаю?
— Звичайно.
— Ти коли-небудь думала, що ми могли б бути разом?
Тарілка ледь не вислизнула з моїх рук.
— У якому сенсі?
— У звичайному. Як пара.
Я поклала рушник на стіл.
— Чому ти питаєш?
Аліна вимкнула воду.
— Бо іноді мені здається, що між нами щось є. А іноді я думаю, що просто все вигадую.
Я зробила крок до неї.
— Ти нічого не вигадуєш.
Вона повернулася.
— Тоді скажи мені правду.
Я дивилася на неї й відчувала, як усередині руйнується останній захист.
— Я боюся тебе втратити.
— А якщо я скажу, що теж боюся?
— Тоді ми обоє дурепи.
Аліна тихо засміялася.
А потім обережно торкнулася моєї долоні.
Її пальці переплелися з моїми.
— Можна я сьогодні залишуся з тобою?
— Ти й так живеш тут.
— Я маю на увазі… поруч.
Я кивнула.
— Завжди.
Тієї ночі ми лежали в одному ліжку.
Між нами не було звичної відстані. Аліна поклала голову мені на груди, а я перебирала пальцями її волосся.
— Софіє?
— Що, маленька?
— Не називай мене так.
— Чому?
— Бо мені подобається.
Я засміялася.
Вона підняла голову й подивилася на мене.
— Можна ще одне запитання?
— Скільки завгодно.
— Ти коли-небудь хотіла мене поцілувати?
Моє серце почало битися так голосно, що я була впевнена: вона чує.
— Так.
Аліна завмерла.
— Коли?
Я подивилася їй в очі.
— Постійно.
Вона повільно наблизилася.
Між нашими обличчями залишилося кілька сантиметрів.
Я відчувала її дихання.
Її погляд опустився на мої губи.
Але саме тоді телефон на тумбочці задзвонив.
Ми здригнулися.
Аліна відсторонилася.
— Хто це?
Я подивилася на екран.
Невідомий номер.
Вона простягнула руку й вимкнула звук.
— Не відповідай.
Я подивилася на неї й засміялася.
— Ти зараз ревнуєш навіть до телефону?
— Так.
— Божевільна.
— Твоя.
Це слово прозвучало настільки тихо, що я ледве його почула.
Твоя.
Я хотіла перепитати.
Але Аліна вже сховала обличчя в моєму плечі.
Я поцілувала її в маківку.
І вперше за довгий час заснула щасливою.
О 03:41 мені прийшло повідомлення.