— Я просто думаю.
— Про що?
— Про те, як сильно ти мене дратуєш.
Аліна засміялася й кинула в мене подушкою.
Я зловила її, але не встигла сховати усмішку.
Ось так починалися майже всі наші ранки. Її сміх, моя кава, розкидані речі на дивані й нескінченні суперечки через те, хто сьогодні миє посуд.
Ми жили разом уже другий рік.
Іноді я думала, що знаю про Аліну абсолютно все. Знала, що вона не любить холодну каву, боїться грози, засинає тільки з увімкненим нічником і завжди забуває зарядити телефон.
Я знала навіть те, як вона виглядає, коли їй хочеться плакати, але вона вдає, що все добре.
Але була одна річ, про яку вона не знала.
Я була закохана в неї.
Не тиждень. Не місяць.
Три роки.
— Ти сьогодні йдеш на пари? — запитала вона, натягуючи светр.
— Ні, вирішила стати безробітною.
— Чудово. Тоді приготуй вечерю.
— А ти вирішила стати моєю дружиною?
Аліна завмерла.
Усього на секунду.
Потім усміхнулася.
— Якщо ти навчишся готувати щось, крім макаронів.
Я засміялася разом із нею, хоча всередині щось неприємно стиснулося.
Дружина.
Я навіть не уявляла, як це — почути від неї таке слово серйозно.
Університет зустрів нас звичним шумом.
Аліна йшла поруч, тримаючи в руках дві кави. Одну простягнула мені, навіть не запитавши, яку саме я хочу.
Вона завжди пам'ятала.
— Софіє!
До нас підійшла Марта з нашої групи.
— Ти бачила, хто сьогодні прийшов на факультет?
— Ні. А що?
— Новенький. Максим. Він питав про тебе.
Я відчула, як Аліна трохи віддалилася.
— Про неї? — перепитала вона.
— Так. Сказав, що хоче познайомитися.
— Нехай знайомиться, — відповіла Аліна замість мене.
Я повернула голову.
— Ти чого?
— Нічого.
Але я знала цей тон.
Вона ревнувала.
І найгірше було те, що мені це подобалося.
Увечері ми повернулися додому пізніше, ніж планували.
Аліна мовчала вже майже годину.
— Ти образилася? — запитала я.
— Ні.
— Аліно.
— Що?
— Подивися на мене.
Вона повернулася.
Її зелені очі зустрілися з моїми.
— Ти подобаєшся Максиму? — раптом запитала вона.
— Можливо.
— І що?
— Не знаю. А що?
Аліна опустила погляд.
— Нічого. Просто не хочу, щоб ти перестала проводити зі мною час.
Я сіла поруч.
— Ти серйозно думаєш, що якийсь хлопець може тебе замінити?
Вона мовчала.
Я обережно торкнулася її руки.
— Ти моя найкраща подруга.
Найкраща подруга.
Ці слова завжди були для мене одночасно порятунком і покаранням.
Аліна подивилася на наші переплетені пальці.
— А якщо я не хочу бути тільки найкращою подругою?
Моє серце пропустило удар.
— Що?
Вона різко забрала руку.
— Забудь. Я дурниці говорю.
— Аліно, почекай...
— Я втомилася. Піду спати.
Вона пішла до своєї кімнати.
А я залишилася сидіти на дивані, дивлячись на порожнє місце поруч.
Вперше за три роки мені здалося, що між нами може статися щось справжнє.
І вперше я злякалася настільки, що не змогла навіть підвестися.
Тієї ночі я довго не могла заснути.
О 02:17 телефон засвітився.
Повідомлення від Аліни.
Аліна: Ти спиш?
Я: Ні.
Аліна: Можна до тебе?
Я ще не встигла відповісти, як двері тихенько відчинилися.
Вона стояла на порозі з подушкою в руках.
— Мені страшно самій, — прошепотіла вона.
Я відсунула ковдру.
— Іди сюди.
Аліна лягла поруч, повернулася до мене спиною й майже одразу притулилася ближче.
Я відчувала її дихання біля своєї шиї.
— Софіє?
— Мм?
— Ти колись закохувалася в людину, з якою не могла бути?
Я заплющила очі.
— Так.
— І що ти робила?
— Мовчала.
Вона довго нічого не говорила.
Потім прошепотіла:
— Я теж.
Я хотіла запитати, кого вона мала на увазі.
Хотіла повернути її до себе.
Хотіла нарешті сказати правду.
Але не наважилася.
Тому просто обійняла її міцніше.
І не знала, що ця ніч стане одним із найщасливіших спогадів, до яких я повертатимуся тоді, коли її вже не буде поруч.
Бо іноді життя забирає найдорожче саме тоді, коли ти починаєш вірити, що нарешті можеш бути щасливою.