Частина 1. Розділ 1: За межею спогадів

Мозок не записує наше життя так, як камера записує відео. Щоразу, коли ми згадуємо минуле, ми ніби збираємо його заново, на кшталт того, як дитина збирає пазл, — з окремих образів, відчуттів і деталей. І не завжди помічаємо, чого саме бракує, а що могло з'явитися згодом. Деталь, якої ніколи не існувало. Слово, якого ніхто не промовляв. Або ціла подія, яка з часом стала здаватися справжньою.

Іноді ми змінюємо спогади ненавмисно. Іноді, тому що правда виявляється надто складною для прийняття. Але найцікавіше питання полягає в іншому: чи завжди ми здатні відрізнити те, що справді пережили, від того, у що згодом свідомо чи несвідомо змусили себе повірити?

— Роздуми автора

Ліс потопав у нічній темряві. Високі дерева здіймалися над вузькою стежкою, їхні гілки перепліталися над головою, майже повністю закриваючи небо. Між темними стовбурами повільно стелився густий туман, огортаючи землю й приховуючи все, що знаходилося за кілька метрів попереду. Повітря було холодним і вологим. Десь високо в кронах шелестіло листя, а з глибини лісу час від часу долинав незрозумілий звук. Місяць зрідка з'являвся з-за хмар, освітлюючи порожню стежку, що губилася серед дерев. Тут не було ні вогнів, ні людських голосів, ні жодної ознаки життя. Лише ніч, туман і нескінченний ліс.

Він ішов вузькою стежкою, не знаючи, куди вона веде. Час від часу десь удалині чувся тріск гілок, але щоразу, коли він зупинявся, звук зникав.

Раптом він помітив між деревами темний силует. Той стояв нерухомо, майже повністю прихований туманом. Було очевидно що незнайомець дивиться на нього. Чоловік спробував розгледіти його обличчя, але марно: незнайомець зник так само швидко, як і з'явився.

— Агов, хто тут? — Промовив чоловік.

— Хммм. Здалось. — Подумав він.

Дощ. Темна дорога. Автомобіль, що завис на самому краю обриву, ніби ось-ось мав зірватися вниз. Колеса повільно прокручувалися на слизькому асфальті, а металевий корпус час від часу здригався від поривів вітру. Десь у темряві лунав крик. Він розривав тишу, відлунюючи звідусіль, немов його підхоплювали дерева, скелі й сама ніч. Блискавка на мить освітила дорогу. Цього вистачило, щоб побачити уламки скла, розкидані навколо автомобіля, і темну пляму на мокрому асфальті. Наступної миті все знову поглинула темрява. А потім пролунав ще один крик. Цього разу ближче. Значно ближче.

— Ні! Тільки не це! Чуєш?! Ти не помреш! Не смій мене залишати! Агов! Тримайся! — він кричав на межі зриву, але його голос тонув у гуркоті грому та шаленому шумі довкола.

Сльози застилали йому очі, заважаючи розгледіти бодай щось у темряві. Він відчував, як тремтять руки, а серце шалено калатає в грудях. Усе навколо ніби завмерло, залишивши його сам на сам із найстрашнішим страхом — втратити того, кого він так відчайдушно намагався врятувати.

— Я обіцяю… Я знайду! Чуєш мене? Я обов'язково знайду! — останні слова зірвалися з його вуст майже пошепки.

На мить усе стихло. А потім пролунав оглушливий тріск металу.

— Нііііііі!

Він різко здригнувся й розплющив очі. Кілька секунд не міг збагнути, де перебуває. Дихання збилося, а серце продовжувало шалено калатати, ніби він усе ще стояв на краю того проклятого обриву.

Він провів долонею по обличчю й важко видихнув. Лише тепер почало приходити усвідомлення: це був сон. Черговий кошмар, який знову повернув його туди, куди він найменше хотів повертатися.

Раптом тишу розітнув різкий дзвінок мобільного телефона. На екрані мобільного ясно виднівся напис "Босс". Він підніс телефон до вуха, уже здогадуючись, що цей день не обіцяє нічого доброго.

— Доброго ранку, містере Вейл.

— Ну, добрим я б його не назвав, Марку.

Марк ледь усміхнувся, похитавши головою. «Наче я не знаю, що дзвінок о четвертій ранку апріорі не може принести нічого доброго», — промайнуло в його думках

— Судячи з вашого дзвінка о такій годині, я починаю з вами погоджуватися. — Відповів той, намагаючись приховати напруження в голосі після щойно пережитого кошмару.

— У нас проблема. І, боюся, цього разу досить серйозна.

— Що сталося? Тепер я цілком заінтригований, — промовив Марк.

— Б'юся об заклад, твій сарказм колись доведе тебе до неприємностей, Марку, — сухо зауважив Лоуренс.

— Постараюся пережити це відкриття. То що сталося?

— Іноді я серйозно замислююся, якого дідька взагалі тримаю тебе у своєму відділі.

— Мабуть, тому, що я хороший працівник?

— Це, мабуть, єдина твоя позитивна риса.

Марк тихо засміявся.

— Приємно знати, що ви все ще цінуєте мій професіоналізм.

— Не випробовуй моє терпіння, — відрізав Лоуренс. — Вночі знайшли тіло. Хочу, щоб ти особисто зайнявся цим розслідуванням.

Посмішка повільно зникла з обличчя Марка.

— Де саме?

— Деталі отримаєш, коли приїдеш. Не затримуйся.

Розмова різко обірвалася. Марк ще кілька секунд дивився на екран телефона, а потім відклав його на тумбочку. — Ну що ж, тіло нікуди не втече, а ранок без кави — день, прожитий даремно, — подумав він, підводячись із ліжка й прямуючи до кавомашини.