Розділ 44

Темні вертикальні об’єкти Галактичної Ради висіли над горизонтом, і від них не ставало легше. Вони не були схожі на тарілки сірих, не спускалися до лісу, не випускали дронів, не підсвічували землю блакитними маяками. Вони просто стояли в небі над великою водою — три вузькі темні лінії, мов двері, які хтось прочинив не до кінця й поки не вирішив, кого впустити, а кого залишити зовні. Сірі тарілки піднялися вище, відступили від берегового пагорба, але не зникли. Вони висіли там, де їх було важко дістати, і від цього здавалися не переможеними, а лише тимчасово зупиненими чужим поглядом.

Люди на пагорбі не святкували. Після бою святкувати було нічим. Схил був поритий ударами, мокра трава почорніла смугами, біля каміння лежали поранені, над водою плив дим від збитих дронів. Під аварійною тканиною лежали Самуель Н’Діає, Сергій Свешников і Девід Морріс. Три тіла. Три країни. Три імені, які вже пішли в повідомлення Раді разом із записами бою та уламками ретранслятора. Поруч із тілами сидів Арун, хоча мертвим лікар уже не потрібен, а живим був потрібен щосекунди. Мабуть, він сидів там тому, що живі іноді забирають у лікаря більше сил, ніж мертві, і людині треба хоча б хвилину побути біля тих, хто вже нічого не попросить.

Мартен стояв над уламком ретранслятора — брудний, із тремтячими руками і таким обличчям, ніби йому дали розібрати серце ворога, але не дали спершу вимити руки. Сінгапурець тримав пластину й не писав. Це теж було незвично. Зазвичай він фіксував усе, що могло мати значення: фрази, статуси, смерті, порушення, лазівки, маленькі юридичні виступи на гладкій стіні Статуту. Тепер він дивився на темні лінії Ради й чекав.

Усі чекали.

Відповідь прийшла не голосом виконавця.

Чорний пристрій Галактичної Ради, що лежав між камінням, спалахнув глибоким синім світлом. Навігатори на руках усіх активних делегатів увімкнулися одночасно. На екранах з’явився символ перехрещених кіл, але тепер довкола нього рухалися три темні лінії, схожі на ті, що стояли над горизонтом.

— Повідомлення делегатів Землі отримано. Дані бою, уламки ретранслятора й записи атакувальних пристроїв прийнято. Пряме спостереження Ради встановлено. Виконавцям наказано припинити автономні силові дії щодо активних делегатів до завершення перевірки. Делегатна партія Землі зберігає активний статус. Делегатний відбір тимчасово не завершено.

— «Тимчасово не завершено», — хрипко сказав Гаспар. — Як мило. Нас поки не добили, але документ іще відкритий.

Француз, який сидів поруч із перев’язаним плечем, відповів:

— Радій. Зазвичай документи переживають людей. Цей хоча б удає, що сумнівається.

Сміху не вийшло. Лише кілька людей видихнули крізь ніс. Надто втомилися.

Ітан хотів спитати Раду, що означає «тимчасово», але не встиг. Над лісом, там, де сірі тарілки піднялися вище, одна з них змінила положення. Ледь-ледь. Майже непомітно. Якби всі не дивилися в небо, ніхто б і не вловив. Потім від нижньої частини тарілки відділилася маленька темна точка.

— Модуль, — сказав Назар Мельник.

Точка падала не на людей. Не на схил, не на медичний куток, не на поранених. Вона йшла до валунів, де лежали уламки ретранслятора і чорний пристрій Ради.

— Вони не припинили, — сказав Кофі.

— Ото пунктуальні падлюки, — прошепотів Гаспар. — Навіть наказ порушують негайно.

— Вогонь! — крикнув Ітан.

Цього разу ніхто не чекав, доки модуль ударить першим. Люди відкрили вогонь майже одночасно: учасники, незалежні, автономні — уже без колишнього внутрішнього підрахунку. Модуль був менший за дрон, швидший, із темним корпусом, який погано підсвічувався маркувальними імпульсами. Він ішов зигзагом, знижуючись до каміння. Перший залп пройшов повз. Другий зачепив край. Модуль смикнувся, але не впав.

Рауль, який стояв нижче на схилі, кинувся вгору, хоча досі кульгав після скелі. Матео крикнув йому щось таке, що нейрочип передав без витонченості, зате точно: це явно було не благословення. Рауль не озирнувся. Він схопив один із погаслих маяків, що лишилися після бою, і жбурнув його в модуль. Не влучив. Зате змусив модуль різко піти вбік, просто під лінію вогню Назара. Назар вистрілив один раз. Влучив у центр.

Модуль почав падати.

— Не до пристрою! — заволав Мартен.

Фіджієць і кенієць одночасно кинулися до чорного блока Ради й висмикнули його з-під каменя. Модуль ударився в те місце, де пристрій лежав секунду тому, і розпався не вибухом, а сірою хмарою, яка миттєво почала жерти метал. Уламки ретранслятора зашипіли, вкрилися білою кіркою і почали розсипатися.

— Докази! — крикнув Сінгапурець так, ніби в нього відбирали дитину.

Мартен уже був у хмарі.

— Назад, ідіоте! — крикнув француз.

— Це моя робота! — гаркнув Мартен, хапаючи шматок ретранслятора щипцями з аварійного набору.

Біла кірка поповзла по щипцях. Мартен відкинув шматок на тканину. Кенієць накрив його мокрою аварійною оболонкою. Хмара жерла метал, але тканину не чіпала. Або поки не чіпала. Мартен устиг схопити ще маленьку пластину із самого модуля — темну, майже чорну, яка не вкривалася кіркою й тремтіла в пальцях, мов жива риб’яча луска.

— Є! — крикнув він.

— Виходь! — крикнув Ітан.

Мартен вискочив із хмари, кашляючи. Шкіра на його лівій руці почервоніла, але її не роз’їло. Арун, не питаючи, схопив його за зап’ясток і почав поливати знезаражувальною рідиною з медичного пакета.

— Ти колись перестанеш лізти руками в сіру гидоту? — спитав він.

— Коли вона перестане бути важливою, — відповів Мартен і знову закашлявся.

Модуль більше не рухався. Сіра хмара осіла, залишивши на камінні мертву пляму й майже знищені уламки ретранслятора. Майже. Але не всі. Частину врятували. І головне — врятували пластину самого модуля.

— Під’єднати, — сказав Ітан.

— Спершу перевірити, чи вона не вб’є пристрій Галактичної Ради, — сказав Мартен.

— Швидко.

— «Швидко» і «не вб’є пристрій Ради» не завжди дружать.