Розділ 41

Перший дрон ішов униз не як птах і не як машина. Він падав на вузол майже безшумно — сірий, плаский, із трьома тонкими променями під корпусом, і від цієї тиші людям стало страшніше, ніж стало б від сирени. Сирена принаймні чесно визнає, що починається біда. Сірі пристрої не визнавали нічого. Вони просто виконували те, що десь нагорі називалося обмеженням активності, обслуговуванням середовища, процедурною цілісністю або ще якоюсь мерзотою зі словника цивілізації, яка навчилася вбивати так, щоб смерть виглядала пунктом інструкції.

— Не по людях! — крикнув Ітан. — По дронах! Подавляючий, маркувальний, хто вміє — по корпусу!

Він сам не був певен, що подавляючий режим узагалі діє на сіру техніку, але вибирати було пізно. Десятки рук підняли зброю. Білі стрічки на рукавах тремтіли. Хтось вистрілив першим надто рано, промінь пішов у листя, зрізав мокру гілку, і та впала Гаспарові на голову. Гаспар навіть у цю мить устиг вилаятися з образою людини, яку в історичній битві принизило дерево.

— Я казав, що кущі працюють на ворога! — крикнув він.

— Це дерево! — озвався француз, уже цілячись.

— Вони всі заодно!

Потім дрон ударив.

Один із трьох променів пройшов краєм медичного кутка — не вибухнув, не спалив, не розірвав, просто торкнувся землі, і все живе на смузі перед ним миттєво обм’якло. Трава лягла. Дрібні кущі зігнулися. Один делегат, який не встиг відскочити, впав як мішок — живий, але повністю вимкнений. Арун кинувся до нього, та другий дрон уже йшов нижче, і Ітан уперше за весь час зрозумів, що вони можуть програти не тому, що погані, дурні чи роз’єднані, а тому, що в їхніх руках сіра зброя невідомого режиму, а проти них — техніка, яку вони ледь устигли почати ненавидіти.

Назар Мельник зреагував швидше за багатьох. Він не став стріляти в лоб. Метнувся до кам’яної гряди, піднявся на мокрий виступ і вдарив по дрону згори, коли той розвертався. Маркувальний імпульс освітив корпус. Сергій, що стояв нижче, упіймав цей спалах і майже відразу вистрілив подавляючим. Влучив. Дрон хитнувся, пішов боком. Рауль, досі незалежний, досі злий, ще годину тому готовий бачити в структурі майже ворога, вистрілив слідом. Його промінь ударив у той самий пошкоджений бік. Дрон врізався в дерево, здер кору й упав у струмок, де вода довкола нього спалахнула білою піною.

— Один! — крикнув хтось.

— Не рахуй уголос, наврочиш! — відповів Гаспар.

Другий дрон уже бив по шумових маркерах, наче чудово розумів, що це не прикраса. Смуги тканини спалахували, рвалися, падали в багнюку. Третій ішов до пристрою Ради. Мартен стояв біля чорного блока з таким обличчям, ніби був готовий затулити його власним тілом, і це було дуже зворушливо й дуже нерозумно.

— Мартене! — заволав француз. — Не одружуйся з ним!

Кенієць збив Мартена з ніг раніше, ніж промінь пройшов над каменем. Чорний блок скотився в багнюку, але лишився цілий. Промінь ударив у камінь, і камінь не вибухнув, а почав укриватися сірою кіркою, ніби його за секунду перетворили на мертву кістку. Сінгапурець, який до цього сидів над пластинами, схопив блок обома руками й поповз із ним під укриття так швидко, що Гаспар пізніше обов’язково сказав би: «Тепер я знаю, який вигляд має юриспруденція в природному середовищі — вона тікає з доказом». Але зараз було не до жартів.

Люди стріляли. Погано, нерівно, часто не туди, але стріляли вже не по людях. Це було головним. Біло-сині, автономні, незалежні — усі, хто був у вузлі, били по сірих дронах, бо тепер ворог нарешті став зрозумілим. Не статус. Не спір. Не ресурс. Сіра штука в небі, яка зараз вимкне твого сусіда й забере того, хто ще хвилину тому сперечався про маршрут.

Третій дрон різко піднявся і випустив униз маленькі кульки. Вони не вибухнули одразу. Впали в траву, покотилися між камінням, і Мартен, побачивши їх, зблід.

— Назад! Це маяки!

Одна кулька спалахнула блакитним. Друга — далі. Третя — біля краю вузла. І з лісу, як відповідь на приманку, заворушилася земля. Ті самі сірі волокна, ліани, живі петлі, пастки, які ледь не забрали Самуеля і лаосця, почали підійматися просто біля зовнішнього кола. Не випадково. Не «середовищний наслідок». Дрони не просто били. Вони підсвічували вузол для середовища.

— Вони кличуть цю погань сюди! — крикнув Рауль.

— Дякую за переклад із сірого! — відповів француз.

Фіджієць уже біг до першого маяка. Він не стріляв. Підхопив його довгою гілкою, як гарячу жарину, і жбурнув у струмок. Маяк зашипів, згас. Гаспар і бразилець кинулися до другого. Сергій — до третього. Одночасно. На секунду Ітан побачив увесь вузол як один організм: хтось стріляє вгору, хтось гасить маяки, хтось тягне вимкнених, хтось ріже перші волокна біля землі, хтось кричить, хтось падає, хтось сміється не вчасно просто тому, що інакше почне волати.

Потім другий дрон вибухнув.

Не від їхнього пострілу. Від власного перегріву чи пошкодження. Спалах був білий, низький, сліпучий. Ударною хвилею знесло людей біля струмка. Ітан упав на бік, ударився плечем об камінь, на секунду втратив повітря. Коли зір повернувся, він побачив, що медичний куток завалений гілками й тканиною. Арун повз туди навколішках. Самуель Н’Діає лежав так само, але тепер поруч із ним не було блакитного світла пластиру. Пластир згас.

Арун зупинився.

Цього було достатньо. Спершу не знадобилося жодних слів. Довкола ще стріляли, дрон ще кружляв, люди ще бігли, але Ітан по обличчю Аруна зрозумів: Самуель помер.

Перша смерть.

Не від людини. Не від пострілу делегата. Не в чесному бою. Людина, яку витягли з пастки, яку намагалися втримати, яку Рада назвала середовищним наслідком, померла під ударом сірої атаки, навіть не приходячи до тями.

Арун нахилився до нього, перевірив пульс, хоча вже знав. Потім повільно зняв руку з його шиї.

— Самуель Н’Діає, Гамбія, — сказав він у загальний канал глухим голосом. — Біологічна активність припинена.

Навігатори підтвердили це за секунду. Одна точка погасла.