Розділ 39

Контейнер відкрився надто тихо для речі, через яку восьмеро людей щойно ледь не почали бійку під дощем, а один мало не втопив іншого в темній воді. Ні грому, ні спалаху, ні урочистої музики для цивілізації, яка поки що трималася на ременях, білих стрічках і взаємній недовірі. Просто щілина в сірому металі, м’яке внутрішнє світло і предмет усередині — плаский чорний блок завбільшки з книжку, з тонкою синьою жилкою по краю. Мартен одразу потягнувся до нього, але Кофі перехопив його руку поглядом, і інженер зупинився, ніби згадав, що навіть із технікою іноді треба вітатися не пальцями.

— Це воно? — спитав Матео, важко дихаючи після бігу й болю в коліні.

— Схоже, — сказав Мартен. — Багаторазовий канал. Або дуже дорога підставка під брикет, якщо сірі остаточно вирішили перейти до знущання через дизайн.

Гаспара поруч не було, але він би оцінив цю фразу. Ітан, стоячи по коліна у воді всередині кам’яного кола, на секунду подумав саме про це: як дивно, що навіть зараз мозок чіпляється за жарт, наче за суху гілку в бурхливому потоці. Потім подивився крізь біле сяйво контуру назовні. Сергій стояв там, під дощем, із розбитим носом, мокрим волоссям, притиснутою до тіла рукою і порожнім обличчям. Поруч Арун тримав Рауля за плече — уже не силою, а присутністю лікаря, який не дає пацієнтові знову стати ідіотом. Назар, що увійшов у контур разом із ними, дивився на Сергія не з ненавистю, а з чимось гіршим — з остаточною настороженістю. До цього Сергій був складним, неприємним, корисним, небезпечним на словах. Тепер він став людиною, яку довелося залишити зовні, бо за одну секунду у воді всі побачили, як швидко його «практичність» перетворюється на зайвий тиск на чуже горло.

— Беремо й ідемо, — сказав Ітан. — Без розборів тут.

— Саме тут чудове місце для розборів, — сказав високий незалежний, що стояв у контурі навпроти. Його звали Кевін Лоренс, Гренада; ім’я спливло на навігаторі, і Ітан тільки тепер встиг його запам’ятати. — Усі мокрі, злі, озброєні й у колі, яке вирішує, хто гідний говорити з Радою. Дуже земна обстановка.

— Підемо живими — обговоримо земну обстановку, — сказав Кофі.

Кевін усміхнувся, але сперечатися не став. Сейшельця звали Деніел Саві; він мовчав і дивився на Матео. Між ними вже лежали вчорашня батарея, словак Мілан, вибачення й недовіра. Тепер до цього додалися Сергій, Рауль і вода. Острів збирав образи швидше, ніж вони встигали складати їх у правила.

Мартен обережно підняв чорний блок. Пристрій прокинувся в його руках, синя жилка здригнулася, і на всіх навігаторах усередині контуру з’явився напис: «Засіб розширеного звернення отримано. Група доступу: вісім активних делегатів. Перенесення допустиме. Використання потребує підтвердження щонайменше п’яти делегатів групи доступу, зокрема не менше одного учасника структури та одного делегата незалежного/автономного статусу».

— Вони вбудували незалежних у ключ, — сказав Матео.

— Звісно, — відповів Назар. — Щоб ми не могли просто забрати й говорити без них.

Кевін із Гренади кивнув.

— Уперше за день мені подобається їхня мерзотна логіка.

— Не звикай, — сказав Кофі.

Контур згас одразу після того, як Мартен виніс пристрій із центру. Вода потемнішала, камені стали звичайними, дощ знову зазвучав гучніше. Рауль, досі кашляючи після води, підняв очі на Сергія.

— Ти намагався мене втопити.

Сергій витер кров під носом тильним боком долоні.

— Я намагався тебе зупинити.

— Ти тримав.

— Ти біг до контейнера зі зброєю.

— Ти тримав! — зірвався Рауль, і його голос ударив по каменях сильніше за дощ.

Зброя в кількох людей сіпнулася. Не піднялася до кінця, але сіпнулася. Ітан ступив між ними.

— Усе. Ідемо. Зараз не місце.

— Для нього завжди не місце, — сказав Рауль. — Поки він потрібен.

Оце влучило. Не тільки в Сергія — в усіх. Ітан відчув, як слова Рауля залишили слід. Бо якби Сергій не був корисним, його вже зв’язали б? Якби не врятував Матео в живому ґрунті, якби не допомагав гасити суперечки, якби не говорив точні речі, його зайва секунда у воді здавалася б простішою. Але Сергій був корисний. А корисних небезпечних людей завжди терплять занадто довго.

— Він відповість, — сказав Ітан. — Але не тут і не під таймером невідомої зони.

— Зручно, — сказав Рауль.

— Так, — відповів Ітан. — Зручно залишитися живими. Спробуй.

Не найкраща відповідь. Але спрацювала. Фіджієць, який усе ще стояв біля краю кола, тихо хмикнув. Навіть Кевін із Гренади відвів погляд, щоб не показати усмішку. Рауль замовк, але ненависть нікуди не зникла. Просто відклалася.

Назад ішли швидше, ніж треба було, і повільніше, ніж хотілося. Дощ посилився. Викривлена карта показувала шлях ривками. Білі мітки Назара на гілках намокли, деякі зірвало вітром, одну знайшли вже в багнюці, де її хтось або щось утоптало каблуком. Матео кульгав, але відмовлявся приймати допомогу, і Ітан не змушував: після суперечки біля контуру будь-яка допомога могла виглядати доказом слабкості. Рауль тримався окремо поряд із Кевіном і Деніелом. Сергій ішов позаду основної групи, не останнім — останнім Ітан поставив Кофі, — але досить далеко, щоб між ним і Раулем завжди був хтось іще. Арун кілька разів підходив до Сергія, пропонуючи нормально обробити ніс і руку. Сергій щоразу відповідав: «потім». На третій раз Арун сказав:

— Потім у тебе буде інфекція, і я лікуватиму не героя, а впертого дурня.

— Я не герой.

— От із цим принаймні проблем немає.

Сергій подивився на нього і вперше за весь зворотний шлях майже всміхнувся. Майже. Але усмішка зникла, коли з лісу ліворуч пролунав крик.

Не людський? Ні. Людський. Короткий, зірваний, обірваний.

Усі зупинилися. Дощ шумів так, що напрямок було важко визначити. Навігатори блимнули — дві точки за сто п’ятдесят метрів, одна біло-синя, одна жовта автономна; обидві сіпнулися, потім одна зникла в перешкодах. Потім прозвучав подавляючий імпульс. Потім другий. Потім голос, що ледве пробився крізь зв’язок: