Розділ 36

За дві години після оголошення кризи автономії карта перестала бути картою довіри й стала картою майбутніх зіткнень. Більшість точок забарвилася в біло-синій: учасники міжвузлової структури. Частина лишилася жовтою: автономні контакти, серед них Науру, ще кілька одинаків і маленька група біля північного болота, які заявили, що виходитимуть на зв’язок двічі на день, але не ввійдуть до вузлів, доки не переконаються, що Рада делегатів Землі не перетворюється на новий список начальників. Це було неприємно, але терпимо. Значно гіршими були червоно-сірі точки — незалежні учасники відбору. Їх виявилося одинадцять. Небагато зі ста дев’яноста трьох. Занадто багато для острова, де кожен мав зброю, навігатор і страх.

Рауль Мендоса з південного вузла став першим, але не останнім. Із ним пішли двоє з південного сектора, один із дальнього чагарникового вузла, делегат із маленької острівної країни, який усю ніч сперечався про те, що «колективна несмертельність» зручна сильним, і ще кілька людей, чиї імена Ітан до того бачив тільки в списках. Ніхто з великих фігур, крім Рауля, не обрав незалежність відкрито. Сергій лишився біло-синім. Беліз — біло-синім. Назар — біло-синім. Фіджієць, француз, Гаспар, Кофі, Арун, Сінгапурець, Мартен — біло-сині. Навіть Темо з Науру, зберігши свою автономію, не став червоно-сірим. Це могло б здаватися перемогою, якби карта не показувала, як одинадцять точок одразу почали поводитися інакше: вони не нападали, не активували червоний режим, не робили нічого формально забороненого. Вони просто перестали рухатися за логікою мережі. І цього вистачило, щоб увесь острів знову став небезпечнішим.

Рауль першим зняв видимість блокування. За хвилину — ще двоє. Потім одна червоно-сіра точка активувала смертельний режим і тут же вимкнула його, ніби перевіряла, чи бачать інші. Бачили. Усі бачили. Вузлами прокотився шум, і Ітанові довелося тричі повторити у відкритий канал: «Не реагувати погонею. Не оточувати. Фіксувати. Тримати дистанцію». Але слова звучали дедалі слабше в міру того, як червоно-сірі рухалися до тих самих ресурсних секторів, що ще вранці стали причиною першого справжнього конфлікту. Незалежні не були зобов’язані ділитися. Статут тепер майже ласкаво дав їм право бути окремими.

— Вони не атакуватимуть одразу, — сказав Сергій, стоячи біля каменя, де лежала спільна карта. — Вони братимуть те, що погано лежить. Перевірятимуть межі. Дивитимуться, хто побіжить першим. Рауль точно. Він уже показав, що ресурс для нього важливіший за довіру.

— Що пропонуєш? — спитав Ітан.

— Не бігати за всіма. Вибрати один критичний ресурс і втримати. Зв’язок. Якщо вони заберуть батареї й карти, мережа осліпне. Їжа й вода поки є. Медпакети важливі, але без зв’язку вузли розваляться швидше.

Сінгапурець скривився.

— «Втримати» звучить як захоплення.

— Бо це і є захоплення, якщо говорити чесно, — відповів Сергій. — Просто ти назвеш його колективним захистом ресурсу.

— А ти як назвеш? — спитав Кофі.

— Не дати дурням украсти очі в усіх.

Гаспар тихо сказав:

— Жахливо, коли неприємна людина говорить коротко й зрозуміло.

Ітан подивився на карту. На північний захід від першого вузла, у новому секторі, який з’явився після вибору статусів, блимала ресурсна точка з позначенням «зв’язок/карта». Таймер — дві години. До неї вже йшли дві біло-сині групи, одна автономна й одна червоно-сіра. Рауль рухався не туди. Він ішов до південної низини — можливо, по медицину, а можливо, просто подалі від Матео. Але червоно-сіра група з трьох людей була ближче до сектора зв’язку, ніж люди Ітана.

— Ми йдемо до зв’язку, — сказав Ітан. — Не втримувати як власність. Відкрити, зафіксувати, розподілити. Якщо незалежні прийдуть — говорити. Якщо спробують забрати — блокувати доступ тілами, не зброєю. Режим подавлення тільки при прямій загрозі.

Сергій коротко всміхнувся.

— Тілами. Добре. Головне, щоб тіла погодилися.

— Ти йдеш, — сказав Ітан.

Усі подивилися на нього. Сергій теж.

— Я?

— Так. Ти правильно бачиш ризик. І ти учасник структури. Підеш за спільними правилами. Не попереду. Не сам. Зі мною, Кофі, Назаром, Матео й Аруном.

Сергій мовчав секунду. Потім кивнув.

— Нарешті ти вирішив використовувати корисну небезпечну людину, а не просто боятися її.

— Я вирішив не залишати тебе біля вузла без діла.

— Теж розумно.

Кайдани вже не спалахували, але старе відчуття лінії між ними все одно було майже видимим. Назар прибув із другого вузла за двадцять хвилин — швидкий, брудний, із сухою білою стрічкою, зав’язаною поверх сірого кільця. Він вислухав завдання, подивився на Сергія і сказав:

— Якщо почнеш перекладати «спільний ресурс» на «хто встиг, той і правий», я перший заперечу.

Сергій відповів спокійно:

— А якщо хтось інший почне?

— Тоді заперечу йому.

— Оце мені подобається.

— Мені не потрібно, щоб тобі подобалося.

Матео з Белізу прийшов із двома людьми, але до групи взяли тільки його. Це було важливо: південний вузол мав бачити, що його представник бере участь у розподілі зв’язку, а не отримує звіт після рішення першого вузла. Арун узяв медичний пакет і нічого не сказав, але Ітан бачив: він іде не лікувати рани, а втримувати межу, якщо розмова почне перетворюватися на бій.

Вони вийшли шісткою. Ліс за останню добу став густішим, і сірі, здавалося, спеціально вели їх до сектора через місце, де рельєф ламав крок. Вологий схил, корені, чагарник із чіпкими гілками, два струмки, один неглибокий яр. Навігатор показував ресурсну точку, але людей показував із затримками. Червоно-сірі наближалися з іншого боку. Автономна точка — можливо, Темо з Науру? Ні, інший — трималася осторонь і не підходила прямо. Біло-синя група Назара з півночі теж поспішала, але була далі.

— Контакт за сімсот метрів, — сказав Матео.

— Видимість погана, — додав Назар.

— Ідеально для дурості, — сказав Сергій.