Розділ 34

Ранок четвертого дня на острові почався не з пароля, не з карти й не з чергової суперечки про те, чи є автономний контакт із Науру перемогою мережі або першою тріщиною в ній. Він почався з того, що в усіх навігаторах одночасно погасли карти.

Не повністю. Власні точки залишилися. Статус активності залишився. Блокування смертельного режиму в тих, хто його тримав, далі світилося білим обідком. Але рельєф, маршрути, вода, вузли, сусідні групи, навіть найближчі підписи делегатів — усе зникло, залишивши на темному екрані маленьку точку власника і сухий рядок: «Оновлення процедурного режиму. Очікування». Кілька секунд ліс ще жив звичайним ранком: кричали птахи, шумів струмок, хтось лаявся біля фільтра, француз пояснював Гаспару, що той неправильно їсть брикет, бо до брикета взагалі не можна підходити з очікуванням смаку. Потім люди почали розуміти, що більше не бачать одне одного на карті. І шум змінився.

— У всіх? — крикнув Мартен, вибігаючи з-під аварійної оболонки з навігатором у руці й обличчям людини, якій щойно вимкнули не пристрій, а половину нервової системи.

— У всіх! — відповів хтось.

— Зв’язок? — спитав Ітан.

Кенієць уже перевіряв відкритий канал. Його голос пішов, повернувся короткою місцевою луною, але дальні вузли не відповіли. Зв’язок працював тільки в межах прямого ближнього радіуса. Другий вузол Назара мовчав. Береговий мовчав. Південний мовчав. Науру, звісно, теж мовчав, якщо вважати його вчорашнє односкладове дипломатичне існування мовчанням із відтінком характеру.

Сінгапурець підніс навігатор до очей, ніби міг юридично змусити екран показати більше.

— Це зміна умов процедури, — сказав він.

— Дякую, — сказав Гаспар. — А я думав, це ранковий подарунок.

Екран спалахнув знову. Цього разу на ньому з’явився текст, а сірий голос пролунав просто з навігаторів — без тарілок, без екрана, без виконавців, без того мінімального комфорту, який давала наявність фізичного мерзотника, на якого можна дивитися з ненавистю.

— Проміжне документування встановило відсутність смертельних припинень біологічної активності та формування стійких міжделегатних структур, що знижують інтенсивність делегатного відбору. Відповідно до процедури вводиться етап ресурсної диференціації. Базове індивідуальне постачання не поповнюється. Додаткове постачання, медичні засоби, енергетичні елементи, розширення зв’язку та картографічні фрагменти доступні в активних ресурсних точках. Ресурсні точки мають обмежений час доступності. Координати буде відображено частково. Одночасний доступ кількох делегатів допускається. Протидія не заборонена.

Голос замовк.

Ліс на секунду став таким тихим, ніби навіть птахи вирішили перечитати формулювання.

— От і все, — сказав Сергій десь збоку. Він уже стояв, зібраний, зі зброєю на ремені й білою стрічкою на руці. — Вони знайшли, за що нас стравити.

Ніхто не відповів. Бо він мав рацію, і цього разу навіть його правота не вимагала злості до нього. Це було очевидно всім. Сірі не скасували їхню мережу, не заборонили пароль, не зняли білі обідки, не наказали стріляти. Вони зробили гірше: залишили людей вільними бути хорошими, але поклали воду, ліки, зв’язок і карти в місцях, де «протидія не заборонена». Після цього цивілізацію можна було не вмовляти вбивати. Досить було переконатися, що в неї закінчиться фільтр.

Навігатори знову блимнули. Карта не повернулася. Замість неї з’явилися три сектори — не точні точки, а широкі області з розмитими краями. Один сектор на півночі, ближче до вузла Назара. Другий — біля берегової лінії, на краю великої води. Третій — південніше, між першим і південним вузлом, у районі густого чагарнику й низини. У кожного сектора горів таймер: чотири місцеві години. Ресурсна точка активна. Склад ресурсу невідомий до наближення. Дальність зв’язку розширюється тільки в зоні точки. Карта сектора відкривається при вході.

— Склад невідомий, — повторив Мартен. — Тобто ми не знаємо, де ліки, де зв’язок, де їжа.

— І всі підуть до всіх, — сказав кенієць.

— Не всі, — сказав Кофі. — Хтось залишиться охороняти вузли. Хтось побіжить першим. Хтось вирішить, що ресурс краще забрати малою групою до того, як прийдуть інші.

Ітан уже думав. Швидко, надто швидко, бо тепер не було розкоші перетворювати кожну проблему на раду з трьома формулюваннями. Чотири години. Дальній зв’язок відрізано. Вузли не чують одне одного. Ресурсних точок три. Якщо кожен вузол піде до найближчої, можливо, зіткнень буде менше. Але південна точка між вузлами — конфліктна. Берегова — фіджієць і француз, можливо, ближче, але туди можуть піти й автономні. Північна — Назар. Треба відновити зв’язок. Якщо в одній із точок є розширення зв’язку, вона стане ключем. Якщо ні — усі діятимуть наосліп.

— Ми не біжимо натовпом, — сказав Ітан. — Три групи. Малі, змішані, з відкритим паролем. Мета — не захопити, а встановити контакт з іншими вузлами й домовитися про спільний розподіл. У кожного — подавляючий режим, блокування зберігається. Смертельний не чіпати. Білі стрічки видно. Якщо зустрічаєте іншу групу — спершу пароль, потім обмін. Не підходити до контейнерів усім одразу. Один оглядає, решта тримає дистанцію і видимість. Усе, що беремо, фіксуємо й ділимо між вузлами.

— А якщо інша група не погодиться ділити? — спитав хтось.

Ітан хотів відповісти одразу і зрозумів, що готової відповіді немає. Старий протокол говорив про зустріч, поранених, полювання. Але тепер ішлося про ресурс. Не про напад, а про право взяти раніше. Якщо людина схопить медичний пакет і скаже «це моє», що робити? Подавляти? Умовляти? Відступати? Намагатися забрати? Ось так сірі й тиснули: не «убий», а «виріши, кому дістанеться ліки».

— Тоді втримуємо контакт, — сказав Кофі. — Не силою одразу. Спершу питання: кому потрібно і чому. Ресурс — спільний, якщо отриманий у процедурі, що впливає на всіх. Це треба говорити всюди.

— Добре, — сказав Ітан. — Так і говоримо.