Розділ 22

Перший день виграної паузи почався із запаху. Не з команди сірих, не з гулу тарілки, не з видачі харчових пакетів, не з чергового процедурного повідомлення, а саме із запаху, і це виявилося настільки несподіваним, що багато хто прокинувся раніше за чергових. За попередні дні табір уже звик пахнути собою: пилом, брезентом, зеленою масою, сухими брикетами, вологими санітарними полотнищами, металом загального ящика, потом, страхом і тим особливим кислим духом тимчасового чоловічого гуртожитку, який не долається навіть індивідуальними пакетами, якщо людей майже двісті і всі вони вчора дізналися, що їх збираються перетворити на делегатну м’ясорубку. А тепер у повітрі було інше. Вологий ґрунт. Молода зелень. Деревна кора — ще надто свіжа, надто чиста, ніби дерева росли не роками, а щойно були розпаковані з галактичного складу. Волога. Далекий водойм. Слабкий, майже смішний запах трави, від якого в кількох людей обличчя змінилися так, ніби їм дали не повітря, а лист із дитинства.

Ітан вийшов із намету босоніж, одразу вилаявся, бо земля все одно лишалася землею, а камінці не почали поважати людську сентиментальність, повернувся, натягнув черевики й тільки тоді пішов до краю резерваційної зони. Там уже стояли десятки делегатів. Ніхто не перетинав невидиму межу, позначену вночі тонкими світними маркерами: сірі залишили їх по периметру табору, і кожен кайдан на зап’ясті ставав неприємно теплим, якщо людина підходила надто близько. Але дивитися було можна. І люди дивилися. Там, де ще вчора тяглася гола кам’яна рівнина, тепер починався неправильний, надто молодий, але справжній ландшафт. Найближча смуга була вкрита травою й низьким чагарником; далі здіймалися пагорби, уже не сіро-коричневі, а темні від вологого ґрунту й плямисті від рослинності; за ними йшов ліс — поки рідкий по краях, але густіший до центру, з різними деревами, частина яких нагадувала земні, а частина тільки вдавала, що нагадує, бо листя в них було трохи не тієї форми, стовбури — надто гладкі, а гілки росли з такою акуратністю, ніби їх проєктували люди, які ніколи не бачили, як дерево насправді порушує симетрію. Ліворуч у низині блищала вода. Не бак. Не фляга. Не пакет. Відкрита вода лежала під чужим сонцем так спокійно, ніби завжди була там і просто чекала, доки люди перестануть сперечатися про пункти Статуту й нарешті її помітять.

— Озеро, — сказав хтось поруч.

— Поки калюжа з амбіціями, — відповів француз.

— Це найкрасивіше, що я тут бачив, — сказав фіджієць.

— Бо ти ще не бачив моря, яке нам мають процедурно надати, — сказав Гаспар.

Фіджієць усміхнувся, але не віджартувався. Він справді дивився на воду інакше, ніж решта. Ітан помітив це й знову подумав, що країна на грудях — не просто маркування. У кожній людині була своя Земля: у когось ліс, у когось степ, у когось пустеля, у когось берег, у когось місто, у когось подвір’я з правильними жуками, як сказала Олівія у відео. І сірі, намагаючись виконати мінімальну відповідність середовища, мимоволі ткнули пальцем в одне з найболючіших місць: у людства не було однієї Землі. У кожного була своя.

З лісу долинув звук. Негучний, різкий, живий. Птах, якщо це був птах, крикнув раз, потім удруге, ніби теж перевіряв, чи працює в нього голос. Кілька людей підняли голови. Австралієць, який стояв неподалік, сказав:

— Я все ще проти невідомої фауни.

— Ти й проти відомої теж, — зауважив новозеландець.

— Бо відома мене не розчаровує. Вона одразу намагається вбити.

Сміх пройшов краєм натовпу легко й майже нормально. Кайдани не спалахнули. Сірі не втрутилися. Ліс шумів — дуже тихо, бо був ще молодий, але все ж шумів. Це була небезпечна втіха. Ітан упіймав себе на тому, що хоче просто стояти й дивитися, не думати про делегатний відбір, Сергія, Статут, середовище, майбутні етапи й те, що цю зелень створили ті самі сили, які збиралися відправити їх одне проти одного. Але старшина, навіть якщо він став старшиною з нещастя, не має права довго дивитися на дерева як звичайна людина. Звичайна людина може дозволити собі розкіш бути приголомшеною. Старшина має думати, скільки людей від цього потрясіння нароблять дурниць.

— Ніхто не підходить до межі без чергового, — голосно сказав він. — І ніхто не перевіряє, наскільки серйозно кайдани ставляться до прогулянок. Бачимо ліс — радіємо очима. Руки й ноги залишаємо при собі.

— Старшина заборонив природу, — сказав Гаспар.

— Тимчасово, — відповів Ітан. — До з’ясування її юридичного статусу.

Сінгапурець, який стояв поруч із пластинами під пахвою, кивнув цілком серйозно.

— До речі, юридичний статус середовища справді треба з’ясувати.

Гаспар подивився на нього з тугою.

— Я пожартував.

— У нас більше немає такої розкоші, — сказав Сінгапурець.

Після сніданку, який тепер складався вже не тільки із зеленої маси, а й із сухих брикетів, води з фляг і загального невдоволення тим, що брикети неможливо їсти красиво за жодних політичних обставин, табір розбився на робочі групи. Це був перший ранок без підготовки, і вільний час виявився майже небезпечнішим за сірих. Люди одразу почали тягнутися до своїх маленьких кіл. Латиноамериканці обговорювали вчорашні влучання й нову воду; африканські делегати сперечалися, які частини свіжого ландшафту схожі на савану, які — на погану декорацію, а яких краще взагалі не чіпати; європейці збиралися довкола Мартена й француза, бо там можна було водночас говорити про природу, право й зневажати галактичний дизайн; близькосхідна група трималася напружено, але після розкриття правди частина колишньої взаємної настороженості тимчасово відступила перед більшим жахом. Ізраїльтянин та іранець навіть опинилися в одному колі, де слухали Сінгапурця, не дивлячись одне на одного, але й не йдучи. Це був прогрес, якщо не вимагати від прогресу людського тепла.

Сергій стояв біля бака з водою. Знову біля бака. Ітан відзначив це з роздратуванням. Бак став природною точкою зустрічей: усі приходили туди, фляги дзвеніли кришками, розмови починалися ніби випадково. Сергій вибирав місця не гірше за будь-якого політика, якому потрібні ринок, храм або автобусна зупинка. Поруч із ним були білорус, серб, казах, вірменин, киргиз і несподівано болгарин. Болгарин тримався трохи осторонь, не входячи в коло повністю, але слухав. Сергій говорив неголосно, без звичної хохми, і через це його слова, навіть коли Ітан не чув їх повністю, здавалися важчими.