Розділ 19

На ранок третього дня підготовки табір уже вмів прокидатися як погана військова частина, яку ніхто не створював, але всі чомусь почали обслуговувати. Чергові змінилися ще до світанку, харчові пакети видали без штовханини, умивальна зона працювала майже за розкладом, біля загального ящика з інструментами лежав грубо видряпаний на сірій пластині список: що можна брати без окремого дозволу, що можна брати тільки через чергового, а чого краще взагалі не торкатися, доки Мартен не перестане називати це «можливо нестабільним об’єктом». Відтоді як підготовка перестала бути прогулянковою, сірі разом із ранковими контейнерами почали привозити не тільки зелену поживну масу, а й щільні світло-сірі брикети, схожі на галети, якби галети проєктував дієтолог, який ненавидить радість: сухі, ламкі, майже без смаку, зате, як запевняв текст на упаковці, з додатковими калоріями, солями, мінералами та іншими корисностями, необхідними для «зростання витрат біологічної енергії». Крім того, на краю табору тепер стояв великий бак зі звичайною водою. Справжньою водою — без зеленого відтінку, без густоти, без смаку будівельного герметика, просто прохолодною водою, яку можна було набирати у фляги, видані разом із формою. І це просте слово «вода» діяло на людей майже непристойно сильно: після двох днів пакетної поживності звичайний ковток із фляги здавався не постачанням, а маленьким поверненням цивілізації. У наметах уже знали, хто хропе, хто розмовляє уві сні, хто ховає зайвий брикет не з жадібності, а з національної звички готуватися до гіршого, і хто зранку стає таким злим, що з ним краще не обговорювати долю людства до першого ковтка води. Усе це могло б майже скидатися на нормальну самоорганізацію, якби не кайдани на зап’ястях, прапори на грудях, чуже сонце, сірі тарілки й та обставина, що вчора їх учили повзати, укриватися і цілитися поруч із живими людьми.

Ітан вийшов із намету раніше за загальний підйом і якийсь час стояв на краю табору, дивлячись на майданчик, де попередній день залишив сліди тренування. Пил був подряпаний ліктями, колінами, черевиками, волочінням тіл, слідами панелей, мішеней і тих маленьких траншей, куди люди падали за командою «нижній профіль», хоча ще два дні тому більшість із них, мабуть, вважала нижнім профілем тільки настрій після податкового повідомлення. За ніч вітер трохи згладив поверхню, але не стер її. Полігон пам’ятав швидше, ніж їм хотілося. Ітанові це не сподобалося. На Землі сліди тренування можна було залишити на стадіоні, на стрільбищі, у багнюці за казармою, і вони все одно належали світові, де в людини є адреса. Тут кожен слід був частиною чужої процедури. Вони вже змінювали планету своїми тілами, хоча досі не знали, навіщо їх узагалі сюди поставили.

За спиною почулися кроки. Ітан обернувся й побачив українця. Той ніс два харчові пакети, два сухі брикети й одну вже наповнену флягу, яку тримав із таким виглядом, ніби там не вода, а політична перевага.

— Сніданок старшини, — сказав він. — Зелена радість, сіра галета й вода без філософії.

— Дякую. Якщо я почну радіти, вдар мене.

Українець коротко всміхнувся.

— Кайдани не дадуть.

— Тоді скажи щось неприємне.

— Сьогодні вони змусять нас грати у війну групами. І всім стане зрозуміліше, що це не гра.

— Підійде, — сказав Ітан. — Апетит зник.

Українець сів на камінь поруч, відкрив свій пакет, відламав шматок брикета, з хрускотом прожував і тільки тоді зробив ковток води з фляги. Брикет кришився так, ніби теж був невдоволений мобілізацією, зате після нього зелена маса сприймалася вже майже як соус, що багато казало не про смак маси, а про падіння стандартів людства. Українець узагалі вмів мовчати так, що поруч із ним не хотілося заповнювати паузу дурницями. Ітан уже почав цінувати цю якість. У таборі було надто багато людей, які говорили не тому, що їм є що сказати, а тому, що тиша надто швидко повертала їх до власних відео із Землі.

— Сергій збирає людей, — сказав українець.

Ітан не здивувався, але все одно відчув неприємне стискання всередині.

— Я бачив.

— Не просто розмовляє. Збирає. Росіянин, білорус, казах, киргиз, вірменин, серб. Учора пробував говорити з поляком, той пішов. До литовця навіть не став підходити. До мене заходив через білоруса.

— Що хотів?

— Нічого прямого. «Треба триматися тим, хто розуміє одне одного». «Старі зв’язки не завжди погані». «Американці й європейці потім усе одно домовляться над нашими головами». Таке.

Ітан повільно видихнув. Ось воно. Не крик, не бійка, не відкритий конфлікт, який кайдани присікли б зеленим спалахом, а слова. Щільні, теплі, ніби розумні слова, які не порушують жодних правил, але вже будують стіну.

— А ти що відповів?

— Що старі зв’язки бувають як старі ланцюги. Знайомі, але від цього не кращі.

— І?

— Він усміхнувся. Сказав, що я надто красиво говорю для людини, яка скоро повзатиме в пилюці разом з усіма. Потім пішов.

— Погроза?

— Ні. Перевірка.

Ітан кивнув. Це слово підходило. Сергій дедалі частіше перевіряв людей. Хто образиться, хто промовчить, хто відповість, хто піде за ним, хто відійде, кого можна підштовхнути, кого краще не чіпати. Раніше його грубуваті репліки здавалися просто способом не збожеволіти. Тепер крізь них почав проступати інший шар: він пробував світ на міцність і запам’ятовував, де той тріскає.

— Я поговорю з ним, — сказав Ітан.

— Не зараз. Зараз він віджартується. При всіх — тим більше. Треба не говорити з ним, а не дати йому стати єдиним, хто пропонує людям зрозумілу групу.

— Ти пропонуєш створити групи раніше за нього?

— Я пропоную не дозволити групам стати маленькими Землями. Якщо сірі сьогодні самі ділитимуть нас на навчальні групи, дивися, як вони ділять. Вони вже вчора перемішували. Можливо, вони розуміють цю небезпеку краще за нас.

Ітан подивився на майданчик. Сірі розуміли багато. Можливо, надто багато. Але якщо вони перемішували людей, то не з гуманізму. Їм була потрібна керована маса, а не людське братерство. Просто іноді інтереси тюремника й в’язня випадково торкаються однієї точки: обидва не хочуть, щоб камера вибухнула раніше строку.