Розділ 18

Ранок почався з того, що табір уперше не чекав сірих як несподіванки. Це було погане досягнення, але все ж досягнення: люди прокинулися заздалегідь, за чергуваннями, без загального крику, без паніки, без біганини між наметами й без того безглуздого запитання «що відбувається», яке за дві доби встигло постаріти, втратити зуби й перейти до розряду філософії. Відбувалося, судячи з усього, навчання. Погане, нав’язане, принизливе, але навчання. Сірі вчора пообіцяли наступний етап, і тепер сто дев’яносто три делегати, лаючись, умиваючись, натягуючи черевики й вичавлюючи в себе зелену масу, готувалися до нього так, як люди готуються до візиту стоматолога, податкової перевірки й військкома одночасно: заздалегідь ненавидять, але все одно приходять, бо неявка коштуватиме дорожче.

Ітан майже не спав. Не тому, що заважали хропіння, розмови, холодна земляна підлога чи чоловік із сусіднього намету, якому всю ніч снилася його колишня ферма і який уві сні тричі наказував коровам не підходити до паркана. Усе це вже стало частиною місцевого нічного тла — як вітер, шарудіння брезенту й рідкі кроки чергових. Ітан не спав тому, що в голові в нього весь вечір і половину ночі ходили по колу три слова: «повзати», «укриватися», «стріляти». Сірі, звісно, не сказали «стріляти». Вони сказали «навчальні імітатори дистанційного впливу», бо мова Статуту, вочевидь, вважала прямі слова непристойними, якщо їх можна замінити канцелярським парканом. Але українець переклав точно. Повзати, укриватися і стріляти. Навіть якщо поки навчально. Навіть якщо поки імітаторами. Навіть якщо поки під кайданами, які не дозволяють делегатам завдавати одне одному шкоди. Кожне уточнення було тимчасовим, як тимчасовими були їхня уніформа, тимчасова молитовна зона, тимчасові чергування, тимчасове харчування, тимчасова надія, що все це закінчиться поясненням, після якого стане хоч трохи легше.

Перед прильотом сірих Ітан зібрав на краю майданчика Сінгапурця, українця, Мартена, естонця, Аруна, кенієця і ще кількох людей, які за останню добу показали здатність утримувати розмову в межах розмови. Сергій теж підійшов, але не одразу: він з’явився разом із казахом і сербом, кинув короткий погляд на Сінгапурця й став трохи осторонь, не входячи в коло, але так, щоб чути все. Ітан це помітив і не став коментувати. У таборі вже почали з’являтися неформальні орбіти, і Сергій дедалі частіше рухався не сам, а з людьми, з якими його пов’язувала не стільки вчорашня допомога біля наметів, скільки спільна земна пам’ять. Поки що це було просто природне тяжіння. Але Ітанові дедалі менше подобалося слово «природне», коли йшлося про земну політику.

— До початку навчання ставимо запитання, — сказав Ітан. — При всіх. Не осторонь, не після, не тоді, коли вони вже роздадуть нам свої видовжені об’єкти нового рівня. Одразу.

— Про мету підготовки, — сказав Сінгапурець.

— Про текст Статуту, — додав Мартен.

— Про право знати підстави мобілізації, — сказав естонець.

— І про те, що буде, якщо ми не погодимося виконувати бойові вправи, — сказав українець.

— Не формулюй як відмову, — швидко сказав Сінгапурець. — Краще: «Який правовий статус делегата в разі незгоди з окремими елементами навчання до отримання повного тексту обов’язкових норм». Відмова — це слово, на яке в них уже є дубинка, кайдани або ліквідація.

Сергій хмикнув.

— Ось тому нормальні люди юристів і бояться. Ти навіть самогубство можеш назвати незгодою з окремим елементом дихання.

— Якщо це врятує від негайної ліквідації, я назву як завгодно, — відповів Сінгапурець.

— Гаразд, Сінгапуре. Сьогодні ти корисний.

— Сергію, — сказав Ітан.

— Що? Я ж похвалив.

— От саме.

Цього разу росіянин усміхнувся без злості. Але українець усе одно дивився на нього насторожено. Ітан це теж помітив. У таборі ставало дедалі більше таких маленьких, майже невидимих поглядів: не конфлікт, не загроза, не привід для кайданів, а те, з чого потім будують лінії фронту задовго до війни.

Тарілка прилетіла без запізнення. Якщо сірі й мали недоліки, то пунктуальність до них не належала, і від цього вони ставали ще неприємнішими. Сірий диск знизився на старий майданчик, підняв пил, сів, відчинив люк. Цього разу зсередини вийшли восьмеро виконавців, а за ними виїхали два контейнери. Один — уже знайомого плаского типу, другий — довгий, секційний, схожий на труну для дуже дисциплінованого обладнання. Кілька чоловіків у натовпі похмуро перезирнулися. Після вчорашніх макетів ніхто вже не вірив у невинність довгих предметів.

Головний сірий зупинився біля трапа.

— Мобілізовані делегати зобов’язані розпочати етап первинного індивідуально-тактичного навчання. Етап включає опанування переміщення в нижньому профілі, використання природних і штучних укриттів, мінімізацію видимого силуету, базове керування навчальним імітатором дистанційного впливу та виконання команд припинення, початку й зміни напрямку впливу.

— Він усе-таки сказав «вплив», — тихо промовив француз. — Я майже сумую за словом «палиця».

Сінгапурець зробив крок уперед раніше, ніж сірий устиг продовжити.

— Від імені групи мобілізованих делегатів прошу надати роз’яснення правових підстав і цілей цього етапу навчання, а також повний або частковий текст положень Статуту, на підставі яких делегати зобов’язані проходити підготовку, що має ознаки військової або бойової.

Він сказав це рівно, сухо й достатньо голосно, щоб почули всі. Натовп напружився. Ітан стояв поруч і відчував, як увага майже двохсот людей змістилася із сірого на Сінгапурця. У цю секунду юрист без портфеля, у вохристій формі з прапором Сінгапуру, став чимось більшим, ніж людиною, яка професійно страждає від якості документів. Він сказав те, що багато хто хотів, але не вмів сформулювати так, щоб запитання одразу не перетворилося на крик.

Сірий мовчав. Неприємно довго. Потім відповів:

— Цілі етапу відповідають цілям процедурної підготовки мобілізованих делегатів. Правові підстави містяться в пунктах Статуту, що регулюють підготовку делегатів до подальших етапів процедурної взаємодії.