Розділ 16

Велика рада, як і майже все в їхньому новому житті, почалася не тому, що хтось був до неї готовий, а тому, що не починати її ставало небезпечно. Після відеозвернень із Землі табір ніби розсунувся зсередини: намети стояли там само, сірі сумки лежали там само, добові пакети із зеленою масою розподілили майже без скандалів, умовне місце для молитви позначили каменем і металевим штирем, загальний ящик з інструментами стояв на краю табору мовчазним нагадуванням про те, що цивілізація завжди починається з того, що хтось не розуміє, куди поклали потрібний ключ, — але люди вже були іншими. Вони побачили свої домівки без себе. Побачили дружин, дітей, батьків, братів, чиновників, нові квартири, сплачені борги, обіцяні школи, медичні гарантії, охорону, урочисті прапори на стінах і надто однакові слова подяки. Земля, яка ще вчора була для них украденим домом, тепер постала співучасницею з добре налагодженим відділом компенсацій. Це було важче перетравити, ніж зелену масу. Її бодай можна було проковтнути й за хвилину визнати, що вона гидкувата, але працює. Із Землею так не виходило. Вона теж, судячи з усього, працювала. Просто не на їхню користь.

Ітан зрозумів: якщо залишити людей наодинці з цими думками, табір почне гнити зсередини швидше, ніж будь-який полігон встигне зарости лісами на вимогу Статуту. Кайдани не давали їм битися, і після кількох зірваних ривків, зелених спалахів на зап’ястях і раптової слабкості в руках це збагнули навіть найгарячіші. Але кайдани не заважали думати, не заважали зневажати, не заважали підозрювати, не заважали збиватися в купки, не заважали перетворювати кожну фразу сусіда на доказ його прихованої ворожості. Вони лише забирали зі сварки останній звіриний вихід — удар. А коли людині не можна вдарити, вона іноді починає говорити так, що удар здавався б милосерднішим.

Місце для ради вибрали між наметами й посадковим майданчиком, де сірі тарілки вже витоптали в пилюці щільне коло слідів. Місце було незручне, але саме тому й підходило: надто відкрите для таємних розмов, надто порожнє, щоб хтось оголосив його своєю територією, надто близьке до неба, щоб забути, де вони перебувають. Каменів для сидіння не вистачало, тому більшість стояла або сідала просто на землю. Форма за ранок уже встигла стати звичною, але від цього не менш дивною: сто дев’яносто три людини в однаковому вохристо-сірому, з різними прапорами на грудях, спинах і рукавах, скидалися на армію, яку зібрали не для війни, а для демонстрації того, чому війна зазвичай починається задовго до першого пострілу. Ітан стояв попереду не на підвищенні — підвищень тут майже не було, а ті, що траплялися, виглядали надто смішно для влади, — просто на чистішому клапті пилу. Поряд трималися Сінгапурець-юрист, естонець, українець, Арун і Мартен. Сергій стояв трохи збоку, серед кількох чоловіків зі Східної Європи та Центральної Азії, але вдавав, що опинився там випадково, бо росіяни, за його власним ранковим висловом, узагалі часто випадково опиняються там, де потім чомусь починається історія.

— Давайте одразу домовимося, — сказав Ітан і сам здивувався, як чужо прозвучав його голос у ролі людини, що відкриває збори людства в мініатюрі. — Це не парламент, не суд, не військова рада і не місце для з’ясування, у кого дружина на відео виглядала занадто задоволеною новою кухнею. Ми всі подивилися повідомлення. У кожного свої висновки, свої страхи, своя злість. Але якщо ми зараз розійдемося по наметах і варитимемо все це в собі, до вечора сірим навіть не доведеться нічого робити. Ми самі перетворимо табір на смітник підозр.

— Уже перетворили, — буркнув хтось позаду.

— Тоді спробуємо хоча б поставити сміттєві кошики, — відповів Ітан. — Обговоримо по черзі. Перше: що ми знаємо. Друге: чого не знаємо. Третє: чому Земля нас віддала або, принаймні, чому наші влади брали участь. Четверте: що робимо далі, поки сірі не повернулися з черговим подарунком у стилі «відмова не допускається».

— А п’яте? — спитав Гаспар із Чилі, сидячи на землі з таким виглядом, наче будь-які збори, що почалися без нормальної кави, вже незаконні.

— П’яте — не вбиваємо одне одного, — сказав Ітан.

— Кайдани й так не дадуть, — озвався француз, що стояв зі схрещеними руками.

— Я говорив не про руки, — сказав Ітан. — Я говорив про голови.

Це спрацювало краще, ніж він очікував. Натовп притих. Не повністю, але досить. Кілька людей перезирнулися; хтось усміхнувся, хтось кивнув, хтось, навпаки, відвернувся, бо не любив, коли загальні істини випадково влучали особисто в нього.

Сінгапурець зробив крок уперед. Після переодягання у форму з прапором Сінгапуру він уже не виглядав тим чоловіком у костюмі, який був готовий судитися з Усесвітом разом із найближчим свідком. Без портфеля, без краватки, без пом’ятого піджака він став сухішим, зібранішим і, можливо, небезпечнішим: тепер у ньому не лишилося нічого зайвого, крім звички мислити пунктами. Він підняв долоню — не вимагаючи тиші, але майже автоматично її отримуючи.

— Почнімо з установленого, — сказав він. — Перше: нас сто дев’яносто три. Друге: сумок та індивідуальних комплектів було сто дев’яносто три. Третє: кожен комплект позначений прапором і назвою держави. Четверте: сірі називають нас мобілізованими делегатами. П’яте: ми всі чоловіки приблизно одного вікового діапазону, фізично дієздатні, без помітних тяжких хвороб або інвалідності. Шосте: з високою ймовірністю нас забирали за участі національної або місцевої влади, бо в багатьох процедура почалася не із сірих, а з поліції, чиновників, військових чи інших представників влади. Сьоме: сім’ї або близькі більшості отримали компенсації, пільги, статус, житло або гарантії. Восьме: нам не пояснили мету мобілізації. Дев’яте: відмова від виданих пристроїв безпеки загрожує ліквідацією. Десяте: кайдани перешкоджають фізичній агресії між нами.

— Гарно, — досить голосно сказав Сергій. — Майже як обвинувальний акт. Тільки обвинуваченого забули запросити.

— Обвинувачений поки сидить десь у Статуті, — відповів Сінгапурець. — І, судячи з якості формулювань, у нього добрі юристи.