Розділ 15

Ранок остаточно вступив у свої права, анітрохи не зважаючи на те, що сто дев’яносто три людини на цій планеті ще не вирішили, чи визнавати тутешній ранок юридично чинним. Альфа Центавра B піднялася вище, бурштинове світло знову стало густим і теплим, пил під ногами посвітлішав, а намети з нічних сірих горбів перетворилися на те, чим і були насправді: тимчасове, кепсько пахнуче, але вже майже рідне майно земної цивілізації у вигнанні. Після вчорашнього дня, коли вони встигли побути викраденими, вивантаженими, нагодованими зеленою масою, переодягненими в однакову форму з прапорами, закутими в кайдани, змушеними голосувати й будувати перший в історії міжзоряний туалет за інструктивною брошурою, табір виглядав не те щоб спокійним, але вже не цілком розбитим. Люди ходили між наметами, рідше дивилися в небо, обережно користувалися водою з м’яких пакетів, перебирали вміст сумок, перевіряли сірі інструменти із загальної скрині, яку вночі нарешті перестали підозрювати в тому, що вона призначена для поетапної утилізації делегатів, і часом навіть говорили одне з одним нормальними голосами. Для катастрофи це була погана ознака: вона ще не скінчилася, нічого не пояснилося, ніхто не повернувся додому, але людський організм уже вирішив, що раз є ранок, туалет, їжа і начальник, якого можна смикати з будь-якого приводу, значить, життя тимчасово триває.

Начальником, на власне нещастя, виявився Ітан. Після вчорашнього голосування слово «старшина» приклеїлося до нього майже так само міцно, як сірий трекер до лівого зап’ястя, тільки трекер хоча б не ставив запитань. Люди підходили до нього з різною мірою поваги, роздратування, надії й вимогливості, бо людська маса, щойно обравши когось старшим, негайно починала поводитися так, ніби ця людина особисто підписала контракт на розв’язання всіх побутових, філософських, санітарних, харчових, релігійних і геополітичних проблем. Ітан стояв біля розкритих сумок, намагаючись разом із Сінгапурцем та естонцем зрозуміти, скільки пакетів із зеленою масою лишилося після вчорашнього і чи можна вважати їх запасом на день або вже стратегічним резервом, коли до нього підійшли троє чоловіків, за чиїми обличчями одразу було видно: прийшли вони не через зелену масу, не через туалет і не через те, чи можна обрізати рукави форми без порушення Статуту. Попереду йшов смаглявий чоловік із короткою чорною бородою й точними, майже професорськими рухами; поруч — високий темношкірий чоловік у формі з прапором Сенегалу, а трохи позаду — невисокий індонезієць із утомленим обличчям людини, яка все життя була достатньо ввічливою, щоб тепер страждати від цього більше за інших.

— Старшино, — сказав бородатий, і від цього слова в Ітана всередині щось знову тихо впало. Він досі не звик, що це звертання стосується його, а не якогось чоловіка з вусами, свистком і великим життєвим досвідом із шикування людей у лінію. — Нам треба визначити напрям.

— Який напрям? — спитав Ітан, уже підозрюючи, що відповідь йому не сподобається.

— Схід, — сказав сенегалець.

Ітан подивився на нього, потім на небо, потім на горизонт, де все було однаково чужим, кам’яним, без рослинності й без жодного нормального орієнтира. У слові «схід» на цій планеті одразу виявилася вся нахабність земної звички. На Землі схід був простий: сонце сходить, карти висять у школах, компаси є в крамницях, люди століттями сперечаються, де Схід духовний, де політичний, де Близький, де Далекий, і при цьому бодай приблизно розуміють, куди показувати пальцем. Тут же в них була тераформована або майже тераформована планета, два помітні світила, чужий горизонт і жодної людини, яка могла б сказати, як місцева вісь обертання співвідноситься із земною релігійною географією.

— А навіщо вам схід? — спитав Ітан, хоча, звісно, вже зрозумів.

— Для намазу, — спокійно сказав бородатий. — Потрібен напрямок на Мекку. Або хоча б розумне наближення. Якщо немає змоги визначити точно, можна молитися з наміром. Але люди питають. Вони хочуть зрозуміти, як правильно.

Ітан глибоко вдихнув. Зранку він очікував запитань про їжу, воду, розподіл наметів, чергування, можливо, про те, чи має право литовець хропіти на території, фактично зайнятій мальтійцем. Але питання про Мекку на планеті в системі Альфи Центавра чомусь виявилося найсильнішим. Не тому, що було смішним. Саме тому, що було до болю людським. Навіть тут, навіть після викрадення й кайданів, людина прокидалася, дивилася на чуже сонце, на сіру форму зі своїм прапором, на браслет, який міг невідомо що, і все одно намагалася знайти напрямок для молитви. У цьому було більше впертого земного життя, ніж у всіх їхніх учорашніх прокльонах.

— Я не знаю, де тут схід, — чесно сказав Ітан. — І точно не знаю, де звідси Мекка. Якби знав, я б, мабуть, спершу з’ясував, де звідси мій дім, а вже потім брався б до міжнародної навігації.

Індонезієць кивнув так, ніби цієї відповіді й очікував, але все одно сподівався на диво.

— Можна визначити за рухом сонця, — сказав він. — Якщо спостерігати.

— Можна, — втрутився Мартен, що підійшов саме тієї миті, бо кожен інженер з’являється рівно тоді, коли поруч вимовляють слова «визначити», «напрям» або «спостерігати». — Тільки нам треба зрозуміти, як саме місцеве світило рухається відносно поверхні. Ми тут менше доби. У нас немає карт. Немає координат. Немає даних про обертання планети. Ми навіть не знаємо, у якій ми півкулі — північній чи південній, якщо тут узагалі доречно так говорити. Але приблизну місцеву систему сторін світу можна встановити за день.

— За день, — повторив сенегалець. — А молитися треба зараз.