Розділ 14

Спав Ітан, як не дивно, непогано. Не добре, звісно. Добре людина спить удома, у своєму ліжку, коли за стіною тихо працює холодильник, діти уві сні займають неправильні діагоналі, дружина дихає поруч, а найсерйозніше ранкове питання зводиться до одного: вставати одразу чи ще п’ять хвилин удавати мертвого. Тут же він спав в однаковій вохристо-сірій формі, з прапором США на грудях, сірим браслетом на зап’ясті, у наметі, напханому чужими чоловіками, на самонадувному матраці невідомого походження, під чужою зорею, після дня, в якому його викрали, вдарили по голові, зробили делегатом і обрали старшиною. Але якщо порівнювати не з нормальним життям, а з голою витоптаною землею, на якій він отямився вчора, то спав він майже розкішно. Матрац підлаштувався під тіло, подушка не провалилася, ковдра гріла так добре, ніби в галактичної канцелярії, попри всі її моральні потворності, існував окремий департамент турботи про хребет.

Прокинувся він теж доволі швидко. Не від команди, не від сирени, не від прильоту тарілки і не від сірого окулястого обличчя над собою, що вже саме по собі можна було вважати маленькою ранковою перемогою. Просто свідомість повернулася ривком, ніби за ніч не встигла забути, де перебуває, і вирішила не марнувати часу на м’який перехід. Ранок тут, очевидно, наставав так само довго, як учора тягнувся вечір: не одразу, не різким увімкненням світла, а повільним освітленням чужого неба, де ще зберігалася холодна глибина ночі, але по краю світу вже проступав перший бурштиновий натяк майбутнього дня. У наметі було сутінково, сіро, прохолодно, але не холодно. Ковдра тримала тепло, і вилазити з-під неї не хотілося рівно настільки, наскільки можна не хотіти вилазити з-під ковдри на планеті, де тебе вчора офіційно визнали тимчасово старшим невідомо чого.

Навколо спали люди. Півтора десятка тіл в однаковій формі лежали на матрацах майже впритул — хто на спині, хто на боці, хто накрившись із головою, хто, навпаки, скинувши ковдру і тепер, мабуть, уві сні сперечаючись із місцевим кліматом. Хтось тихо хропів, хтось ворочався, у когось із-під подушки стирчала брошура, у Сінгапурця портфель і далі стояв поруч із матрацом так, ніби був включений до системи особистої безпеки. Але частина вже прокинулася. Кілька чоловіків сиділи на своїх місцях із тим обличчям, яке буває в людей, що розплющили очі й одразу згадали все. Один то виходив із намету, то повертався, ніби надворі могло з’явитися пояснення, якщо перевіряти достатньо часто. Інший застібав черевики й при цьому дивився в порожнечу. Арун сидів, схрестивши ноги, і спокійно складав ковдру, наче хотів бодай одну дію за день почати без хаосу. Гаспар із Чилі вже був на ногах і виглядав роздратовано бадьорим, що, здається, було його природним способом не розвалитися.

Ітан полежав іще кілька секунд, намагаючись зрозуміти, чи треба бажати всім доброго ранку. Саме словосполучення здавалося спірним. Ранок, може, і був. Добрий — навряд чи. З іншого боку, якщо не бажати доброго ранку людям, з якими ділиш намет після міжзоряного викрадення, то коли взагалі користуватися залишками виховання? Він сів, потер обличчя, відчув щетину, згадав про гігієнічний комплект, згадав, що води у звичайному сенсі в них немає, і зрозумів, що день ще навіть не почався, а вже невдоволений його організацією.

Він підвівся, сам не помітивши як. Спати в одязі було незвично, форма трохи зім’ялася, але загалом сиділа так само ідеально, як учора, що й далі дратувало. Усе інше було настільки незвичним, що саме одяг уже не мав права претендувати на окрему увагу. Ітан вийшов із намету, ще не сказавши нікому жодного слова, і думки одразу потекли в інше русло.

Табір прокидався нерівно. Не весь одразу, не за командою, а шматками. То там, то тут із наметів виходили чоловіки, стояли кілька секунд, озиралися, ніби сподівалися, що за ніч декорації повернулися назад на Землю, потім розуміли, що ні, і починали рухатися: до туалетів, до сумок, до сусідніх наметів, до порожнього місця перед табором, де вчора стояла тарілка. Ранок справді чимось нагадував вечір за освітленням, тільки навпаки: той самий м’який перехід, та сама мідна глибина біля горизонту, та сама не до кінця земна блакить неба, але замість утомленого згасання — повільне розгоряння. Чужий день не спалахував, а збирався, як людина, якій теж не дуже хотілося вставати.

Ітан сходив по малій потребі в один із учорашніх туалетів. Споруда стояла. Це вже було приємно. Брезентова шторка закривалася, світловий кубик усередині м’яко горів на найслабшому рівні, панель від колишньої скрині трималася, яма приймала на себе удар цивілізації без скарг. Ітан вийшов звідти з почуттям дивної поваги до українця, інструментів і людської здатності за один вечір перетворити невідому скриню на санітарну інфраструктуру. Потім майже одразу зрозумів, що після туалету нема чим нормально вимити руки. Води як такої не було. Ні умивальників, ні крана, ні навіть бочки. Були гігієнічні тюбики, пакети, вологі штуки незрозумілого призначення, але що і як використовувати, ніхто поки до ладу не з’ясував. Ця думка засіла в голові неприємно й практично. Ранок починався з гігієни, а отже, з нового завдання.

Повернувшись до намету, Ітан уже усвідомлено подивився на тих, хто не спав, продіагностував обличчя на здатність чути мову й нарешті сказав:

— Доброго ранку.

Відповідь вийшла різна. Арун кивнув і спокійно сказав:

— Доброго.

Гаспар хмикнув.

— Ранок — так. Щодо доброго зачекаємо на результати дня.

Кенієць, який сидів біля входу, показав рукою жест, який нейрочип не переклав словами, але сенс був приблизно: «хай буде». Естонець просто кивнув. Сінгапурець, здається, розплющив одне око, оцінив, що це не процедура, і заплющив назад. Кілька сплячих узагалі не відреагували, що було найчеснішою відповіддю.