Розділ 13

Питання з ночівлею вирішилося несподівано швидко і, як уже починало здаватися підозріло закономірним, теж завдяки українцеві — тому самому тимчасовому заступникові, який першим запропонував відкрити сіру скриню, потім зламав пломби, потім розклав інструменти так, ніби все життя готувався до нічної інвентаризації чужої галактичної власності, а тоді ще й розпустив саму скриню на панелі для туалетів. За інших обставин таку поведінку могли б назвати самоуправством. Тут же вона дедалі більше скидалася на корисну форму розуму, бо якщо чекати, доки сірі пояснять, навіщо вони щось привезли, можна було померти не від голоду, не від холоду і не від космічного випромінювання, а від чистого адміністративного очікування.

Отримавши свою сумку й закінчивши з інструментами, українець, як людина господарська і тепер, на власне нещастя, ще й при посаді, не став одразу валитися на землю обличчям униз, хоча, на думку Ітана, мав на це повне моральне право. Він сів біля світлового кубика, висипав перед собою вміст сумки й почав розкладати речі за призначенням, намагаючись зрозуміти, чим один сірий пакет відрізняється від іншого сірого пакета, крім ступеня роздратування, яке він викликає у втомленої людини. Більшість упаковок виглядала майже однаково: м’які, пласкі, без нормальних людських написів, із незрозумілими ущільненнями, швами й такими краями, ніби їх придумали істоти, які знають усе про молекулярні структури й нічого про те, як людина в темряві шукає зубну пасту. Але серед них українець помітив три невеликі пакети різного розміру, трохи іншого відтінку сірого, з однаковою відривною смужкою збоку.

Він узяв найменший, покрутив у руках, помацав, понюхав, потім підвівся.

— Я вийду, — сказав він.

— Навіщо? — спитав італієць, який сидів поруч і теж намагався розібратися, де в його сумці що.

— Бо якщо це вибухне, хай вибухає не в наметі. Я не хочу, щоб першим архітектурним досягненням нашого табору став туалет, а другим — братська могила через пакет невідомого призначення.

— Ти думаєш, це небезпечно?

— Я думаю, що все сіре й без підпису сьогодні винне, доки не доведе протилежне.

Кілька чоловіків усміхнулися й потягнулися за ним надвір. Українець відійшов від намету на шанобливу відстань — таку, щоб, якщо пакет вирішить показати характер, постраждала тільки його власна допитливість, — і смикнув відривну смужку. Майже нічого страшного не сталося. Пакет м’яко зашипів, як невдоволена кішка, але без кігтів, вивернувся сам на себе, розправився, почав набирати об’єм, і за кілька секунд у руках українця була звичайна прямокутна подушка. Не кам’яна, не гумова, не схожа на мішок із повітрям, а цілком нормальна подушка, з поверхнею, приємною на дотик, схожою на щільну м’яку тканину. Вона не пахла хімією, не світилася, не намагалася пояснити своє призначення пунктом Статуту, просто лежала в руках і вдавала, що весь Усесвіт завжди саме так виробляв постільне приладдя.

— Ну от, — сказав хтось із темряви. — Галактика все-таки не зовсім звірі.

— Не поспішай, — сказав українець. — Може, вона ще хропіння записує.

Він швидко повернувся до намету по другий пакет, уже без попередньої обережності, хоча все одно тримав його трохи від себе, як людина, що поважає сюрпризи. Смужку відірвав просто всередині. Другий пакет теж зашипів, але повівся інакше: не надувся, а розбух, розповзся, перетворився на щось на кшталт пачки вологих серветок, тільки великої, щільної й цілком незрозумілої. Кілька секунд більше нічого не відбувалося. Українець покрутив згорток, знайшов край, потягнув, і той почав розгортатися. Що більше він його розгортав, то більше згорток набирав об’єму, розправлявся, ставав м’якшим, ширшим, і невдовзі в руках у нього опинилася ковдра тієї самої структури, що й подушка: легка, щільна, тепла на дотик, але не задушлива.

— Ковдра, — сказав естонець, який спостерігав мовчки, але з явним задоволенням від того, що бодай одна річ у цьому світі нарешті має зрозумілу функцію.

— Або дуже ввічливий саван, — буркнув хтось.

— Не починай, — сказав українець. — Сьогодні нам потрібні ковдри, а не твоя поезія.

Із третім пакетом усе вийшло ще переконливіше. Він був найбільший і шипів гучніше за інші, ніби ображався, що його змушують працювати пізно вночі. Спершу розправився плаский шар, потім бокові частини, потім уся конструкція почала набирати товщину, і за хвилину поруч з українцем лежав надувний матрац — не високий, не розкішний, не готельний, але цілком достатній, щоб людина, яку вранці били кийком, а ввечері обирали тимчасовим делегатом, не спала на голій землі, як офіційно недооформлена тварина.

Звістка розлетілася табором швидше, ніж будь-яка інструкція з брошури. За кілька хвилин у різних наметах уже чулося шипіння, хлопки упаковок, здивовані вигуки й окремі прокльони на адресу тих, хто надто різко смикнув смужку й отримав подушку просто в обличчя. Люди повторювали маніпуляції, показували одне одному, який пакет треба відкривати першим, який другим, який третім, сперечалися, що вважати верхом ковдри, а що низом матраца, і раділи цьому майже непристойно. Не тому, що матрац був розкішшю. А тому, що це була перша річ за день, яка не принижувала, не контролювала, не вимагала голосування, не вживлялася під шкіру, не шипіла погрозою і не називала їх делегатами. Вона просто дозволяла лягти не на землю.

У чотирнадцяти наметах почали розгортатися спальні місця. Спочатку наметів було п’ятнадцять, але один уже пустили на каркас, трубки, планки й брезент для вуличних туалетів, тож проста арифметика швидко показала, що решта чотирнадцять мають прийняти майже по чотирнадцять людей кожен. Намети були не крихітні, але й не такі, щоб сто дев’яносто три чоловіки могли відчути себе на курорті. Матраци лягали щільно, поруч, іноді майже впритул, із вузькими проходами між ними, де людина могла пройти, якщо була твереза, обережна й не мала ілюзій щодо особистого простору. Після голої землі це все одно здавалося майже турботою. Дуже тісною, підозрілою, виданою невідомо ким і невідомо навіщо, але турботою.