Розділ 12

Усі дивилися на Ітана.

Це було неприємно не тому, що на нього дивилися сто дев’яносто двоє чоловіків. Сам погляд натовпу ще можна було пережити, особливо після дня, коли тебе вже бачили в халаті, босоніж, із ґулею на лобі, а потім в однаковій вохристо-сірій формі з прапором на грудях, ніби тебе не викрали, а невдало прийняли на роботу в дуже бідне посольство. Неприємним було інше: у цих поглядах з’явилося очікування. Не проста цікавість, не роздратування, не бажання почути черговий жарт, а саме очікування, ніби Ітан тепер справді мав знати, що робити. Наче одинадцять голосів, поданих за США, якимось загадковим способом завантажили в нього карту планети, план дій, відомості про сірих, сенс розділу 2.87.4 Першого Галактичного Статуту і внутрішню впевненість людини, яка все життя готувалася командувати ста дев’яноста двома викраденими представниками держав під чужою зорею. Ітан відчував тільки втому, сухість у роті, важкість нової форми, сіру смужку «кайданів» на зап’ясті й дедалі сильніше бажання сказати всім, що сталася велика адміністративна помилка, але після сьогоднішнього дня це прозвучало б надто банально.

Він ще раз окинув поглядом коло. У світлі телефонів обличчя здавалися шматками різних країн, вихопленими з ночі: Сінгапурець із портфелем і виразом людини, яка вже передала владу, але залишила за собою право будь-якої миті юридично страждати; українець, що стояв трохи осторонь, мовчазний і зібраний; росіянин Сергій із виглядом людини, якій дуже кортить перевірити, чи поширюється самоврядування на право когось відгамселити; Арун, спокійний, уважний; Гаспар із Чилі, уже готовий заперечувати наперед; нідерландець Мартен, який, здається, подумки складав схему тимчасового табору й водночас шкодував про кожне своє допитливе рішення; француз, скандинав, китаєць, темношкірий чоловік, якого вже багато хто слухав, і десятки інших, чиїх імен Ітан не знав, а країни тепер бачив на грудях і рукавах. Усі чекали.

Ітан вдихнув.

— Гаразд, — сказав він. — Судячи з усього, ми всі поставилися до цих виборів трохи серйозніше, ніж варто було.

Натовпом пройшов слабкий шум. Хтось усміхнувся. Хтось невдоволено хитнув головою. Сінгапурець трохи примружився, але промовчав.

— Я не знецінюю процедуру, — додав Ітан, кинувши погляд на юриста із Сінгапуру. — Особливо процедуру, проведену за допомогою порожньої сумки, невідкритої скрині й ручки, яка, на мою думку, тепер коштує більше, ніж увесь наш тимчасовий парламент. Але давайте чесно: це номінальна тимчасова посада. Зазвичай командири знають бодай трохи більше, ніж підлеглі. Іноді вдають, що знають. Іноді просто говорять голосніше, щоб інші не помітили різниці. Але я не командир. Я один із вас. Мене, як і більшість тут, сьогодні огріли по голові, доставили сюди без згоди, переодягнули, промаркували, наділи на руку цю сіру турботу про безпеку й веліли радіти, що біологічну активність поки не ліквідовано остаточно.

Цього разу смішок був ширший. Не веселий, але потрібний.

— Єдине, чого я сьогодні хотів найбільше, якщо не рахувати штанів, — продовжив Ітан, — це дізнатися, що буде далі. Штани, як бачите, мені все-таки дали. Що буде далі — ні. І я думаю, це прекрасно характеризує рівень місцевого обслуговування.

Сергій неголосно сказав:

— Штани видали, сенсу немає. Типова державна програма.

У натовпі засміялися вже вголос. Ітан ухопився за цей сміх, бо сміх був кращий за гул, кращий за суперечку і значно кращий за свербіж під шкірою.

— Але одну річ я все-таки можу сказати про наше майбутнє, — сказав він. — Якщо ми продовжимо так, як почали, то за день-два перетворимося не на делегатів, не на корпус, не на самоврядну групу, а на стадо свиней. Причому свині, думаю, подали б протест, якби побачили, як ми організували задню частину табору.

Сміх став гучнішим. Хтось ззаду крикнув:

— Це була тимчасова санітарна зона!

— Звичайно, — сказав Ітан. — Тут усе тимчасове. Тимчасовий табір, тимчасове самоврядування, тимчасові заступники, тимчасова дисципліна, тимчасова яма, тимчасова людська гідність. Але запах, боюся, буде постійним, якщо ми зараз не візьмемося до справи.

Коло зашуміло вже інакше: не роздратовано, а з тим полегшенням, яке виникає, коли хтось нарешті називає головну проблему простими словами. Гаспар із Чилі голосно сказав:

— Оце я підтримую. Якщо сьогодні ще хтось скаже «тимчасовий відхожий напрямок», я сам стану порушенням дисципліни.

— Постарайся не стати лежачим порушенням, — сказав Сергій. — Кайдани не оцінять ініціативу.

Ітан підняв руку, і шум поступово стих. Не одразу, не ідеально, але стих. Він уперше відчув, що натовп справді слухає не тому, що зобов’язаний, а тому, що мова стосується того, що всі розуміють тілом: ночівля, їжа, речі, нужда, порядок. Не галактичний Статут, не статус Тайваню, не велич держав, а де спати й куди не наступити в темряві.

— Значить так, — сказав Ітан. — На цей момент ми не знаємо майже нічого. Не знаємо, навіщо нас зібрали. Не знаємо, що буде завтра. Не знаємо, що роблять сірі, крім того, що вони вміють погано пояснювати й добре діставати неможливі речі з кишень. Не знаємо, де тут межі, хто за нами стежить, що буде, якщо ми спробуємо піти, і чому слово «делегат» тепер звучить як діагноз. Але ми точно знаємо три речі. Перша: нам потрібне відхоже місце. Нормальне. Спільне. Досить далеко від наметів і не там, де хтось уже проявив ініціативу. Друга: нам потрібно розібрати сумки за описами й розподілити все пропорційно та справедливо, щоб за годину в нас не почалася війна Гаїті, Непалу, Малі, Болівії та Лаосу за три флакони пійла й моральну правоту. Третя: нам потрібно вирішити питання з ночівлею, поки ми ще бачимо одне одного й поки ніхто не ліг спати на чийсь майбутній туалет.

Натовп знову глухо засміявся, але вже з діловим відтінком. Навіть Сінгапурець злегка кивнув, ніби промова нарешті ввійшла до розділу «практично застосовне».

— Завтра вранці, якщо нам дадуть час, якщо сірі інопланетні покидьки не вигадають нам нову екзекуцію, атракціон або процедуру з назвою із п’ятнадцяти слів, ми займемося харчуванням, розпорядком дня, утилізацією старих речей і всім іншим, що вони нам рекомендували у своїй добровільно-примусовій манері. Я розумію, що в кожного є запитання. У мене їх теж багато. Наприклад: чи можу я подати скаргу на те, що мене призначили старшим без попереднього навчання? Хто відповідає за якість пійла? Чому брошура не містить розділу «як перестати хотіти додому»? І головне — хто першим вирішив, що людство можна організувати через свербіж?