Розділ 11

Комісію з підрахунку голосів ніхто не обирав. Після півтори години таємного голосування при світлі чотирнадцяти телефонів, із порожньою сумкою в ролі урни, сірою скринею в ролі стола і ручкою «Паркер» із золотим пером у ролі останнього доказу земної цивілізації формальне обрання комісії виглядало б уже знущанням зі здорового глузду. Тому все вирішилося давнім способом, який, можливо, лежав в основі багатьох державних інститутів задовго до того, як люди навчилися красиво обманювати себе словами «процедура» і «регламент»: хто перший встав, того й капці. Першим до скрині підійшов сінгапурець, бо юрист, який побачив бездоглядну процедуру, не може пройти повз, як лікар не проходить повз відкритий перелом, а другим — естонець, високий, сухий, світловолосий чоловік з обличчям людини, яка, здається, з дитинства знала, що будь-яка черга може стати електронною, якщо не заважати їй жити. Чому саме естонець зголосився витягати папірці, ніхто не зрозумів, але заперечень не було. На тлі всього пережитого людина, згодна мовчки діставати бюлетені із сумки, уже виглядала майже державним діячем.

Схему прийняли без обговорення. Естонець витягає папірець. Сінгапурець розгортає і зачитує. Решта слухають, сперечаються тільки якщо зовсім неможливо не сперечатися, не б’ються, не штовхаються і пам’ятають про «кайдани», які, як з’ясувалося, дуже не люблять, коли людська демократія надто швидко переходить до тілесних аргументів. Усі подалися ближче, але обережно, залишаючи довкола скрині невелике коло світла й напівтемряви. Телефони тримали високо. Їхні промені тремтіли на руках, на формі, на сірих браслетах, на папірцях у сумці, і від цього вся сцена скидалася не на вибори, а на нічний обряд якогось нового племені, яке ще вранці було країнами, а тепер стало людьми з прапорами, кайданами й дуже поганою явкою здорового глузду.

Естонець опустив руку в сумку й витяг перший папірець. Передав сінгапурцеві. Той розгорнув його акуратно, майже шанобливо. На папірці була арабська в’язь — темні плавні лінії, написані явно рукою людини, звиклої до іншого письма, іншого паперу, іншого світу. Сінгапурець подивився, нейрочип зробив свою мерзенно корисну роботу, і юрист чітко оголосив:

— Оман.

Після цього виникла пауза.

Оман прозвучав, був почутий, визнаний і завис над скринею цілком без подальшої долі, бо ніхто заздалегідь не передбачив, куди вносити цю інформацію. Усі дивилися одне на одного. Естонець дивився в сумку. Сінгапурець дивився на папірець. Ітан дивився на сінгапурця. Сергій дивився так, ніби йому дуже кортіло сказати, що ось вона, демократія, перший папірець — і всі вже зависли, але він вирішив не заважати історичному моменту.

Першим зорієнтувався чоловік із прапором Габону. Він простягнув руку, взяв зі скрині «Паркер», чистий аркуш із портфеля сінгапурця і з виглядом людини, яка не просила цієї долі, але отримала її разом із ручкою, написав: «Оман — 1».

— Чудово, — сказав Сергій. — Габон призначив себе Центрвиборчкомом.

— Хтось мусить, — спокійно відповів габонець.

— Отак зазвичай усе й починається.

Усі почали шукати очима оманця. Кілька людей озиралися, хтось прошепотів: «Де Оман?» — і це прозвучало так, ніби йшлося не про людину, а про географічне питання середньої складності. Більшість так і не зрозуміла, хто саме отримав перший голос. Оманець, якщо він був у натовпі, нічим себе не видав, і в цьому була своя мудрість: у незнайомому таборі під чужою зорею перший голос — це не завжди честь, іноді це просто зайвий привід бути поміченим.

Естонець витяг другий папірець. Сінгапурець розгорнув його, побачив ієрогліфи і вперше за весь вечір видав звук, не передбачений юридичною процедурою. Це був тихий стогін. Не драматичний, не гучний, а саме професійний: так стогне людина, яка розуміє, що зараз у погано освітлену сумку з бюлетенями ввійшла велика політика.

Він підняв папірець трохи вище, показуючи натовпу.

— Тайвань, — оголосив він.

Габонець уже приготувався записувати, але сінгапурець підняв долоню.

— Бюлетень визнається недійсним.

Шум піднявся миттєво.

— Чому?

— Хто вирішив?

— Це голос!

— А якщо людина так хотіла?

— Що означає недійсний?

— Ми домовлялися?

— Де процедура?

Останнє запитання, здається, зачепило самого Сінгапурця, бо він одразу випростався.

— Голос за Тайвань віддано, найімовірніше, помилково, — голосно сказав він. — Тайвань не є державою-членом ООН, а серед нас, наскільки можна встановити за виданими індивідуальними комплектами, немає делегата з ідентифікатором Тайваню. Чи є?

Натовп зашумів інакше. Почали озиратися. Хтось повторив: «Тайвань?» Хтось подивився на групу східноазійських чоловіків. Кілька людей почали перешіптуватися. І тут піднявся чоловік із прапором Китаю на грудях. Він говорив тією самою чистою англійською, якою тепер говорили всі, або, точніше, якою всі його чули, але голос у нього був різким, стримано-лютим і дуже людським на тлі всієї цієї сірої статутної мертвечини.

— Немає тут жодного тайванця! — заявив він, різко жестикулюючи в бік скрині й комісії. — Я точно кажу!

Тиша після цього була не повна, але щільна. Усі погляди знову повернулися до сінгапурця. Той не став розвивати тему. Можливо, як юрист він розумів, що якщо вони зараз відкриють дискусію про статус Тайваню на порожній тераформованій планеті в системі Альфи Центавра B, то браслети спрацюють не від агресії, а від самої історичної втоми. Він просто кивнув габонцеві.

— Один бюлетень недійсний.

Габонець записав. Китайський делегат сів або, точніше, відступив назад у свою частину кола, але повітря після його репліки лишилося трохи гострішим. Ітан раптом подумав, що брошура могла приписати їм тимчасове самоврядування, порядок, харчування і туалет, але в ній нічого не було про те, як залишити на Землі всі суперечки, які Земля століттями тягала за собою, як прив’язані бляшанки.

Третій папірець був написаний химерним і красивим письмом, тонким, щільним, майже орнаментальним. Сінгапурець розгорнув його, прочитав без видимих труднощів і оголосив: