Розділ 10

Для зборів потрібно було вибрати місце, і це просте завдання одразу показало, що будь-яке самоврядування починається не з демократії, а з питання, куди саме поставити сто дев’яносто три людини, щоб їм нічого не впало на голову і щоб вони самі не сиділи в наслідках власної неорганізованості. Перед наметами було вільніше, земля там була рівніша, вид на тарілковий майданчик відкривався прекрасний, майже урочистий, але саме туди весь час приземлялися сірі диски, а після сьогоднішнього дня ніхто вже не вірив, що галактична техніка стане враховувати людську розсадку, якщо та не внесена до Статуту окремим пунктом. Сидіти там означало будь-якої миті отримати згори чергову тарілку з процедурно коректною посадкою, після чого питання про тимчасово старшого вирішилося б природним способом: старшим став би той, кого не розчавило. Позаду наметів місце теж виявилося непридатним, причому з причин більш земних і від того ще образливіших. Там, як з’ясувалося, уже встигли несанкціоновано влаштувати тимчасовий відхожий напрямок, переважно для малої потреби, і хоча брошура суворо вимагала організувати вигрібну яму з урахуванням вітру, віддаленості та гігієнічних міркувань, земне чоловіче самоврядування в перші години пішло старим перевіреним шляхом: знайшло брезентову стінку, відійшло за неї й вирішило, що філософія зачекає. Тож місце позаду наметів теж категорично відпало. Залишалася ділянка праворуч від табору, якщо стояти обличчям до посадкового майданчика, або, як сказала б брошура, «периферійна зона тимчасового табірного розміщення, придатна для короткострокових зборів делегатів без порушення основних проходів». Слово «тимчасового» в брошурі вже дратувало всіх так, ніби воно особисто брало участь у викраденні.

Розсілися доволі щільним колом. Не ідеальним, звісно; сто дев’яносто три чоловіки, у яких за день відібрали Землю, одяг, нормальне розуміння права й можливість спокійно сходити в туалет, не могли одразу зобразити геометричну досконалість. Кожен вибирав місце так, як обирають місце в підозрілому автобусі: ближче до тих, із ким уже говорив, далі від тих, чий прапор нагадував неприємні новини, не зовсім поруч із тими, хто надто голосно обурювався, і бажано так, щоб бачити і центр, і вихід із кола. Ітан опинився поруч з Аруном та Сергієм, трохи осторонь сидів Гаспар із Чилі, уже роздратовано обсмикуючи свою нову вохристо-сіру форму, Мартен із Нідерландів влаштувався так, ніби збирався вести протокол, хоча ніхто його про це не просив, а юрист із Сінгапуру прийшов із портфелем, який, здається, пережив уже більше міжзоряних подій, ніж більшість державних установ на Землі, і сів із виглядом людини, змушеної брати участь у зборах, юридична природа яких завдає їй глибокого професійного болю.

Саме Сінгапурець першим раптом зрозумів, що саме це йому нагадує. Він підняв голову, окинув поглядом коло, затримав його на прапорах, на шевронах, на однаковій формі, на дивно рівномірній суміші облич і країн, і на його обличчі з’явився вираз людини, до якої неприємна думка не просто прийшла в голову, а ввійшла туди з документами.

— Це нагадує Організацію Об’єднаних Націй, — сказав він.

Спершу ніхто до ладу не відреагував. Навколо ще шаруділи брошурами, хтось сперечався, чи треба сидіти за країнами чи як доведеться, хтось намагався зрозуміти, чи вважаються ці збори офіційними, якщо ніхто не призначив голови, а сірі не залишили печатки. Але Сінгапурець сказав це так, що найближчі замовкли, потім замовкли наступні, потім колом пішов короткий гул.

— Що? — спитав Ітан.

— Сто дев’яносто три, — сказав Сінгапурець. — Держави-члени ООН. Не народи. Не населення. Не регіони. Держави-члени. Зараз їх сто дев’яносто три.

— А чому не сто дев’яносто п’ять? — спитав хтось з іншого краю кола.

Сінгапурець, здається, був майже вдячний за запитання. Після цілого дня без правової опори можливість коротко пояснити бодай щось офіційно визнане повернула йому частину внутрішнього скелета.

— Тому що не всі визнані або частково визнані утворення є державами-членами ООН. Є держави-спостерігачі, є спірні статуси, є території, є утворення з обмеженим визнанням. Але повноправних членів Генеральної Асамблеї — сто дев’яносто три. Кожен має голос. Формально рівний. Саме це ми зараз, схоже, і бачимо.

Цього разу стало тихо вже по-справжньому. Це було друге пояснення за весь день після брошури, і тому воно мало майже магічну силу. Не тому, що відповідало на головне запитання. Не відповідало. Воно не пояснювало, навіщо їх зібрали, хто вирішив, що від кожної країни має бути один чоловік, чому саме вони, що буде далі і чому доля людства, якщо йдеться про неї, починається з наметів, зеленого желе та погано організованого туалетного тилу. Але воно вперше пов’язувало число 193, сумки, прапори, людей і слово «делегати» в одну більш-менш зрозумілу форму. Картина почала прояснюватися, тільки незрозуміло в який бік, і від цього ясність була не легшою за темряву.

— Тобто я не просто Ітан у чужій формі, — сказав Ітан, дивлячись на американський прапор у себе на грудях. — Я ще й голос?

— Схоже, — сказав Сінгапурець.

— Чудово. Усе життя мріяв стати бюлетенем.

— Не лестощі собі, братику, — сказав Сергій. — Бюлетень хоча б можна зіпсувати.

Коло загуло. Тепер слово «голосування» виникло майже саме собою. Його вимовляли з різних боків, ним махали разом із брошурами, на нього посилалися, наче сама брошура, вимагаючи обрати тимчасово старшого, вклала в них маленьку ілюзію нормальної політичної процедури. Вирішили обрати старшого делегата і трьох заступників простою більшістю, точніше, як швидко уточнив Сінгапурець, відносною більшістю за кількістю поданих голосів, бо якщо вимагати абсолютної більшості в сто дев’яносто трьох людей, вони тут постаріють раніше, ніж оберуть бодай відповідального за вигрібну яму. У кого буде найбільша кількість голосів — той тимчасово старший. Троє наступних за кількістю голосів — тимчасові заступники. Сінгапурець хотів іще обговорити порядок дій у разі рівності голосів, але Сергій сказав, що якщо вони зараз почнуть обговорювати рівність, то браслети спрацюють від нудьги.