Розділ 9

Ті, хто встиг познайомитися раніше, ще якийсь час називали одне одного на ім’я. Це трималося як залишок першої, простішої фази табору, коли всі були просто викраденими людьми — однаково брудними, однаково розгубленими, однаково злими й однаково нездатними зрозуміти, чому під чужим сонцем значно легше повірити в зелене желе, ніж у власне майбутнє. Імена тоді були зручні. Сергій. Арун. Гаспар. Мартен. Надір. Ітан. Ім’я робило людину ближчою, ніж прапор, бо ім’я ще можна було вимовити без політики, якщо тільки воно не ламало язик до стану міжнародного інциденту. Але після пакетів, уніформи й нашитих на груди країн імена почали відступати. Не одразу. Не в усіх. Але помітно. Там, де між людьми не виникло старих земних тріщин, вони ще трималися за імена, як за останню особисту територію. Там, де прапори раптом поставили між ними невидиму стінку, ім’я переставало бути потрібним або ставало надто інтимним. Дедалі частіше табором лунало вже не «Мартене, підійди», а «Гей, Нідерланди, глянь сюди». Не «Гаспар», а «Чилі». Не «Надір», а «араб», хоча після появи прапорів стало ясно, що це слово ліниве й небезпечне, як будь-який грубий ярлик. Хтось крикнув: «Французе, допоможи із сумкою!» — і високий світловолосий чоловік у формі з французьким прапором справді озирнувся, хоча ще вранці він, можливо, мав ім’я, посаду, родину, звички, які дратували сусідів, і улюблений сорт кави. Тепер він був Французом. Потім з’явилися Іспанець, Японець, Канадець, Єгиптянин, Бразилець, Фінн, Кенієць, Іранець, Ізраїльтянин, Поляк, Філіппінець, Південноафриканець, і Ітанові стало здаватися, що табір не стільки організовується, скільки перетворюється на говорющу політичну карту, де кожна країна отримала ноги, руки, втомлене обличчя і сірий браслет на лівому зап’ясті.

Читання брошур виявилося заняттям несподівано захопливим. Не приємним — приємного в цьому місці взагалі майже не лишилося, якщо не рахувати того факту, що пійло працювало, зелена маса насичувала, а нова форма принаймні не змушувала стояти перед усім людством у халаті. Але захопливим — так. Бо брошура була першим предметом за весь день, який удавав, що збирається пояснити бодай щось. Вона була тонка, у м’якій обкладинці, рідною мовою країни отримувача, але завдяки нейрочипу читалася всіма однаково зрозуміло, і це створювало особливе відчуття: людина тримала в руках, наприклад, текст китайською, арабською чи кирилицею, не знала жодного знака, але сенс усе одно проходив у голову без стуку, як державний виконавець із чинною постановою. Брошура була лаконічна, суха, поділена на розділи й написана мовою, що відрізнялася від промов сірих тільки тим, що її можна було перечитати й переконатися: ні, воно справді так написано, це не слухова галюцинація після міжзоряної доставки.

Перший розділ стосувався самоорганізації. Мобілізованим делегатам рекомендувалося невідкладно, у межах тимчасового самоврядування, обрати зі свого складу тимчасово старшого делегата і трьох тимчасових заступників старшого делегата, відповідальних за підтримання первинного порядку, розподіл обов’язків, облік індивідуальних комплектів, тимчасову побутову організацію та взаємодію з подальшими інструктивними процедурами. Слово «тимчасово» траплялося там так часто, що під кінець першого розділу починало здаватися не прислівником, а погрозою. Тимчасово старший. Тимчасові заступники. Тимчасове самоврядування. Тимчасовий порядок. Тимчасові обов’язки. Усе було тимчасовим, крім того факту, що їх викрали, доставили, переодягнули й наділи їм на руки «кайдани».

— Тимчасово, — прочитав уголос Сергій, зазираючи у свою російську брошуру. — Хороше слово. Коли людина каже «тимчасово», зазвичай вона вже знає, що сам ти звідси не підеш.

— Тимчасово може означати, що далі буде інша структура, — сказав Арун.

— Звичайно. Спершу тимчасово, потім постійно, потім посмертно.

Другий розділ стосувався дисципліни й порядку. Там ішлося про те, що в підтриманні порядку і дисципліни передусім мають бути зацікавлені самі мобілізовані делегати, оскільки порушення внутрішнього порядку, самовільний перерозподіл спільного майна, конфліктні взаємодії, погрози, примус, фізичний вплив та інші форми дестабілізувальної поведінки здатні негативно вплинути на безпеку делегатів, ефективність тимчасового табірного режиму та дотримання подальших процедур. Порядок мав підтримуватися тимчасово обраним командним самоврядуванням, а забезпечуватися — дією трекерів безпеки, які брошура, звісно, жодного разу не назвала «кайданами». Навпаки, вона називала їх пристроями м’якого превентивного дисциплінарно-захисного реагування. Ітан перечитав цей вислів двічі, щоб переконатися, чи не пропустив десь слово «нашийник».

— М’якого, — сказав Гаспар, який уже читав той самий розділ іспанською. — Мені подобається. Якщо пристрій може тебе вирубити, але робить це м’яко, значить, треба дякувати.

— Превентивного, — додав Мартен. — Тобто він карає до того, як усе стало зовсім погано.

— Дуже турботливо, — сказав Ітан. — Просто відчуваю себе захищеним від власної свободи.

Третій розділ стосувався організації побуту. Тут брошура ставала майже практичною, і від цього ще більше дратувала. Тимчасове харчування належало організувати справедливо: один поживний пакет на делегата на добу. Зелена водяниста маса, яку вони вже встигли прозвати то «желе», то «герметиком», то «космічним майонезом для зневірених», описувалася як добовий адаптивний харчовий комплекс із молекулярною структурою, розрахованою на повне забезпечення організму водою, калоріями, вітамінами, мікроелементами, солями, білковими, жировими та вуглеводними еквівалентами, а також на тимчасову стабілізацію травних процесів в умовах перехідного режиму. Іншими словами, це було все одразу: сніданок, обід, вечеря, вода, суп, вітамінна таблетка і знущання з кулінарної спадщини Землі. Там само зазначалося, що споживання більшої кількості пакетів без потреби не рекомендується, оскільки може викликати надмірне насичення, метаболічний дискомфорт і соціальну напругу. Останнє формулювання Сергієві сподобалося особливо.