Розділ 7

Тим часом на планеті починався вечір. Не ніч, ще ні; не те остаточне потемніння, після якого людина принаймні має право сказати собі, що день закінчився і можна чекати інших правил, а тільки перший слабкий зсув світла, ледь помітне ослаблення бурштинової густини в повітрі, ніби хтось дуже далеко й дуже неохоче почав прикручувати невидимий регулятор. Альфа Центавра B уже не стояла над рівниною тим теплим важким диском, який увесь день просочував камінь, брезент і людські обличчя міддю, а повільно опускалася до далеких сіро-коричневих складок горизонту, стаючи густішою, червонішою, глибшою, але не земною червоною, не вечірньою романтикою з листівки, а чимось старим, мінеральним, майже металевим. Світло не гасло, а густішало. Пил під ногами темнів, намети набували кольору старої кістки, обличчя людей ставали різкішими, тіні витягувалися по рівнині, ковзали між сумками, ногами, брезентовими стінками й зачиненою сірою тарілкою, що досі стояла на посадковому майданчику, мов залишений без нагляду офіційний аргумент. Друга зірка, біло-жовта й уперта, ще не ставала головним світлом неба, але вже починала виглядати помітнішою на тлі блакиті, що повільно темнішала, ніби заздалегідь нагадувала: навіть вечір тут не буде нормальним, навіть захід не належить одному сонцю, навіть темрява, коли прийде, найімовірніше, виявиться з поправками, додатками й винятками.

Люди не встигли розійтися табором. Після повідомлення сірого канцеляриста про повний склад минуло всього кілька хвилин, і ці хвилини пішли не на осмислення, а на звичайну людську метушню, яка завжди виникає після фрази, що звучить як фінал, але не містить жодної практичної вказівки. Останніх новоприбулих ще тільки остаточно приводили до тями, комусь іще пхали під ніс смердючий папірець, хтось іще пив пійло з виразом людини, яка зрозуміла, що отруїтися сьогодні їй, на жаль, не вдасться, хтось доїдав зелену масу з пакета, хтось перераховував виграні на ставках речі, хтось сперечався, чи чесно було рахувати Мартена з Нідерландів прибулим нарівні з тими, кого волокли, бо він, бачте, зійшов сам і без вступного удару по голові, а хтось просто стояв і дивився на зачинену тарілку, чекаючи, що вона або полетить, або вибухне, або нарешті зробить хоч щось, що можна буде назвати продовженням.

Продовження прийшло у вигляді люка.

Він відчинився з тим самим сухим, безпристрасним звуком, із яким відчинялися всі люки до цього, але цього разу натовп відреагував одразу. Люк у тарілці, що стояла на місці, був уже не частиною конвеєра доставки, а дверима, за якими, можливо, перебувало пояснення, наказ, їжа, смерть, транспортування далі, повернення додому, новий принизливий протокол або все разом — залежно від галактичного почуття гумору. Трап спустився. Зсередини знову вийшли сірі окулясті, близько двох десятків, ті самі або такі самі, що вже вишиковувалися перед тарілкою, і стали в шеренгу з однаковими обличчями людей, у яких вираз обличчя давно замінили посадовою інструкцією. Один із них ступив уперед. Той самий сірий плащ, той самий старомодний «їжачок», ті самі маленькі лижні окуляри, та сама гладка мертва інтонація, в якій не було ні погрози, ні злості, ні співчуття, бо все це, очевидно, належало до несертифікованих емоційних надмірностей.

— Мобілізовані делегати! — голосно сказав він, звертаючись до роззяв біля тарілки, але знову ніби не до них, а до невидимого протоколу за їхніми спинами. — Вам усім належить зібратися тут за п’ять хвилин для отримання трекерів безпеки.

Він зробив крок назад і знову став у шеренгу. Усе. Сірі лишилися стояти мовчки, нерухомо, з тим самим виразом однакового терпіння, яке було гірше за нетерплячість, бо припускало: вони нікуди не поспішають, але час однаково не належить вам.

Кілька секунд ніхто не говорив. Потім натовпом пішов гул.

— Делегати? — перепитав хтось. — Він сказав «делегати»?

— Так, — сказав поруч інший голос. — Мобілізовані делегати. Це, мабуть, коли тебе викрали, але дипломатично.

— Я не делегат, — зло сказав Гаспар із Чилі, уже остаточно невдоволений сірими штанами, які йому видали або які він сам знайшов і які сиділи на ньому так, ніби їх кроїли для скромнішої людини. — Я спав.

— Значить, делегат від сплячих, — сказав Сергій.

— Дуже смішно.

— Я стараюся. У нас тут, як бачиш, культурна програма бідна.

Мартен із Нідерландів, усе ще із сумкою через плече, дивився на шеренгу сірих і явно намагався примирити слово «делегати» з тим, як сюди доставляли більшість присутніх.

— Делегат передбачає представництво, — обережно сказав він. — І мандат.

— У тебе був мандат? — спитав Ітан.

— Ні.

— От і в мене не було. У мене був халат.

— Халат як мандат, — сказав Сергій. — У деяких країнах прокотило б.

— Я хочу офіційно заявити, — пролунав голос чоловіка в костюмі, який уже, здається, встиг частково відновити юридичну функцію організму, — що вживання терміна «делегати» є неприпустимим за відсутності добровільного волевиявлення, процедури призначення, повноважень, акредитації та приймаючої сторони.

— От, — тихо сказав Сергій Ітанові. — Знову працює.

— Він і не припиняв, — відповів Ітан.

— Завидна професія. Юрист навіть у пеклі вимагатиме реквізити котла.

Високий темношкірий чоловік, який раніше першим куштував зелену їжу і після цього чомусь став одним із тих, кого слухали, похмуро подивився на сірих.

— А що це за трекери безпеки? — голосно спитав він.

Сірі мовчали.

— Я спитав, що це за трекери безпеки.

Сірі й далі мовчали.

— П’ять хвилин, — сказав той, що виступав, не змінюючи тону.

— Я зрозумів, що п’ять хвилин. Що таке трекери?

Сірий дивився просто перед собою. Можливо, на нього. Можливо, крізь нього. Можливо, в ту точку біля горизонту, де бюрократія вперше відокремилася від живого розуму й пішла своїм шляхом.

— Для отримання трекерів безпеки, — повторив він.

— Чудово, — сказав Сергій. — Відповів так, що запитання відчуло себе винним.