Розділ 6

Наступна година остаточно добила в таборі останні рештки ілюзії, що те, що відбувається, може мати людський ритм. Якщо раніше тарілки прибували майже кожні п’ять хвилин і це вже здавалося нахабством, то тепер небо вирішило перейти на гуртові поставки. Спершу прилітали по дві одразу, потім по три, іноді з таким коротким інтервалом, що люди ще не встигали вивести з намету одного новенького, а над головою вже знову наростав знайомий низький гул. Темні цятки виникали в бурштиновому небі, розросталися в сірі диски, знижувалися, зависали, сідали, відкривали люки, випускали трапи й видавали чергову порцію земного нерозуміння. Це вже не було схоже на викрадення окремих людей. Це було схоже на інвентаризацію людства, проведену істотами, які не любили затримок, розмов і, судячи з усього, нормальних посадкових смуг.

Ітан досить швидко перестав дивитися на кожну тарілку як на подію. Подією ставав тільки збій. Звичайний порядок уже всі знали: сірі окулясті витягають непритомного чоловіка, несуть до найближчого вільного або вже напіввільного намету, кидають на землю з акуратністю поштової служби, якій заборонено офіційно визнавати, що всередині посилки людина, і відлітають. Чоловіки з табору підходять, нюхалка, пійло, вихід надвір, перший погляд на небо, матюклива або нематюклива форма розпаду особистості, потім зелений пакет, потім чергове запитання без відповіді. За годину ця процедура стала настільки звичною, що Ітанові хотілося вдарити себе за сам факт звикання. Ще вранці він продавав страховки в Брукфілді, а тепер подумки оцінював ефективність чужого пробудження за швидкістю реакції на смердючий папірець.

Але потім почали з’являтися нові варіанти.

Спершу одна тарілка сіла, люк відчинився, трап опустився, і зсередини замість тіла, яке волокли, вийшла людина власними ногами. Не так упевнено, як нідерландець Мартен, який свого часу зійшов майже з виглядом клієнта, невдоволеного екскурсійною програмою, але все ж сам. Це був темношкірий чоловік у легкій сорочці, вільних штанях і сандаліях, із розгубленим, але не розбитим обличчям. Сірі стояли за ним, не штовхали, не тримали, не били, просто чекали, доки він спуститься. Він зробив кілька кроків по пилу, озирнувся, побачив табір, людей, небо, другу зірку й зупинився з таким виразом, ніби щойно зрозумів: загроза, яку він, можливо, вважав бездарним розіграшем місцевої адміністрації, виявилася значно краще профінансованою.

— Ще один турист? — спитав Гаспар.

— Не ображай професію, — сказав Мартен. — Я хоча б читав опис.

— І як, допомогло?

Нідерландець сухо подивився на нього.

— Наметів там не було.

Потім таких прибулих стало більше. Не більшість, ні; більшість і далі доставляли у вимкненому стані, бо канцелярія, очевидно, любила одноманітність, а притомна людина в процесі перевезення порушувала естетичну чистоту процедури. Але за наступну годину близько півтора десятка чоловіків вийшли з тарілок самі, без видимого насильства з боку сірих. Дехто йшов обережно, дехто сердито, дехто одразу починав ставити запитання, один узагалі спустився з трапа, тримаючи руки трохи в боки, як людина, яку попередили не чіпати стіни, але забули пояснити, чому навколо інша планета. За зовнішністю й одягом серед них було багато темношкірих, кілька чоловіків з острівною, південною або тропічною зовнішністю, кілька — з тих регіонів, які Ітан подумки обережно називав Південно-Східною Азією, бо після суперечок Сергія з Аруном уже боявся будь-яких точних географічних висновків без нотаріального підтвердження.

Ці чоловіки частіше були вдягнені нормально — легко, по-денному, для жаркого клімату: сорочки з коротким рукавом, прості штани, шорти, сандалії, робочий одяг, футболки, хтось у чистій білій сорочці, хтось у формі, яка могла бути і службовою, і просто місцевою звичкою. Вони виглядали не як люди, вирвані з ліжка, а як люди, яких застали серед дня — на вулиці, біля будівлі, коло машини, на роботі, в дорозі, на ринку, на пристані, в офісі, біля якоїсь своєї, вже назавжди залишеної позаду нормальної життєвої сцени. Серед непритомних теж траплялися такі — повністю одягнені, іноді з курткою, іноді з портфелем, іноді з телефоном, який тут був марніший за камінь, бо каменем хоча б можна було жбурнути. Були й напівроздягнені, домашні, захоплені зненацька: майки, піжамні штани, халати, спортивні речі, чийсь явно нічний одяг, чиясь ранкова недбалість. Але тепер це переставало бути просто смішною строкатістю. У хаосі почала проступати земна карта часу.

— Дивись, — сказав Ітан, коли вони з росіянином Сергієм та індійцем Аруном стояли на краю табору, спостерігаючи, як чергового чоловіка в легкій сорочці ведуть до наметів. — Ті, хто виходить сам або хоча б нормально вдягнений, частіше з місць, де зараз день. Або, принаймні, не ніч.

— Ти вирішив стати метеорологом за трусами? — спитав Сергій.

— Не за трусами. За одягом.

— Це тонка наукова межа.

— Ні, справді. Гаспар спав — Чилі. Мене взяли вранці вдома. Багато хто в халатах, майках, домашньому — значить, ніч, вечір або ранній ранок. А ці… — Ітан кивнув у бік темношкірого чоловіка, який щойно прибув і тепер сидів на землі, пив пійло й з гідністю людини, що тимчасово відмовилася від гідності, дивився на свою сандалію. — Ці вдягнені по-денному.

Арун кивнув.

— Так. У різних місцях Землі різний час. Якщо забирали одночасно або майже одночасно, одяг має відрізнятися.

— От, — сказав Сергій. — Індієць підтвердив. Значить, уже майже наука.

— Чому саме індієць підтверджує науку? — спитав Арун.

— Бо ти говориш спокійніше за нас. Якщо я скажу, що зробив висновок, це звучить як підозра. Якщо ти скажеш — уже дослідження.

— Це не дослідження. Просто спостереження.

— Будь-яка наука починається зі спостереження і закінчується тим, що хтось просить грошей на продовження.

Ітан дивився на прибулих і вперше відчув дивну, неприємну логіку того, що відбувалося. Не пояснення, ні. До пояснення було далеко, як до рідного дому. Але хоча б один маленький край безуму виявився не рваним, а закономірним. Людей справді брали із Землі в різні моменти їхнього звичайного дня. Когось зі сну, когось із роботи, когось із дороги, когось, можливо, з такої ситуації, про яку він сам потім не захоче розповідати навіть під чужою зорею. Тому одяг був не костюмерним абсурдом, а відбитком останньої секунди колишнього життя. І це робило видовище водночас смішнішим і страшнішим. Смішнішим — бо дорослі чоловіки з різних країн стояли на чужій планеті в неможливих поєднаннях одягу, сперечаючись про зелену масу й пійло. Страшнішим — бо кожен комір, кожен розстебнутий манжет, кожен домашній рукав означали: людину вирвали без паузи, без прощання, без права завершити навіть найменшу дію.