Розділ 5

Протягом наступної години тарілки прибували майже кожні п’ять хвилин, а іноді, щоб остаточно принизити земне уявлення про порядок, прилітали одразу по дві, наче десь там, за бурштиновим небом, невидимий диспетчер вирішив, що міжзоряна логістика має виглядати не як операція зі збору людей, а як погано налагоджена доставка піци у п’ятницю ввечері. Усе повторювалося з такою точністю, що після перших кількох разів навіть найпереляканіші почали впізнавати послідовність: темна цятка в небі, швидке збільшення, вертикальне зниження, зависання, сухий хлопок повітря, люк, трап, двоє сірих окулястих канцеляристів, тіло за руки й ноги, намет, повернення, люк, зліт. Якби в когось знайшлася мелодія, під це можна було б водити хоровод, але, на щастя для решток людської гідності, музика до розділу 2.87.4 Першого Галактичного Статуту не додавалася.

Спершу кожен приліт збирав натовп. Потім натовп став збиратися менший. Потім люди, самі того не помітивши, почали розходитися по наметах майже автоматично, ніби в таборі справді існував розклад, начальник зміни й табличка «прийом новоприбулих — праворуч». Жодного начальника, звісно, не було. Сірі окулясті прилітали, вивантажували, відлітали й нічого не пояснювали, бо пояснення, очевидно, не входило до їхнього уявлення про сервіс. Але людям треба було чимось зайнятися, і це виявилося сильнішим за паніку. Кілька чоловіків підходили до чергового непритомного тіла, знаходили в сумках прямокутний смердючий папірець, підносили до носа, чекали першого болісного вдиху, а тоді швидко, без церемоній і співчутливих промов, виводили людину надвір і показували їй чуже небо, голу рівнину, намети, чоловіків у халатах, костюмах, майках, шкарпетках, піжамах і часткових залишках колишньої цивілізації. Це працювало краще за будь-які пояснення, бо пояснень однаково ні в кого не було, а вигляд планети одразу робив більшість запитань тимчасово безглуздими. Людина виходила, дивилася вгору, вниз, навколо, зазвичай лаялася, іноді мовчала, іноді вимагала посольство, поліцію, зв’язок, адвоката, президента, батька, Бога або свої штани, після чого їй пропонували пійло, і за кілька хвилин вона вже стояла з іншими, намагаючись виглядати не такою розгубленою, як наступний, кого тягли з тарілки.

Поступово в таборі виникло щось схоже на порядок, але саме схоже, бо справжній порядок передбачає мету, інструкції та хоча б одну людину, яка розуміє, що робить. Тут же порядок виник із протилежної причини: ніхто нічого не розумів, і тому всі вчепилися в єдину дію, що повторювалася. Допомогти отямитися. Дати випити. Вивести надвір. Не дати втекти далеко, якщо побіжить. Не ставити надто розумних запитань, бо розумні запитання в цій обстановці виглядали непристойно, як білі рукавички на бійні. Ітан зловив себе на тому, що вже розрізняє сумки за вмістом, знає, у якій частіше лежать папірці, у якій пляшечки, а в якій — непотрібна, але лячна дрібнота, яку поки ніхто не наважувався чіпати. Йому це не сподобалося. Людина, яка ще вранці обурювалася тим, що її викрали в халаті, тепер орієнтувалася в інвентарі міжзоряного табору краще, ніж у ящику з інструментами у власному гаражі.

Росіянин Сергій почувався в цій самоорганізації майже природно, хоча й удавав, що все це його глибоко ображає.

— От бачиш, — сказав він Ітанові, спостерігаючи, як троє чоловіків ведуть до виходу чергового новенького в сорочці без ґудзиків і з одним черевиком. — Людей можна кинути на іншу планету, нічого не пояснити, не дати командування, не дати їжі, не дати води, але якщо є мішки з незрозумілою гидотою і хтось лежить непритомний, колектив однаково знайде, чим зайнятися. Велика сила бардаку.

— Це не бардак, — сказав індієць Арун. — Це адаптація.

— Адаптація — це коли ти звикаєш до спеки чи до нового взуття. А коли починаєш працювати санітаром у галактичному пункті викрадення, це вже бардак із кар’єрним зростанням.

Ітан хотів щось відповісти, але саме цієї миті з сусіднього намету хтось висипав на землю вміст одного із саквояжів. Спершу це виглядало як звичайна спроба знайти ще пляшечки з пійлом або смердючі папірці, але невдовзі навколо висипаних речей зібралася невелика група. Серед ременів, пласких упаковок, м’яких трубок, складаних предметів незрозумілого призначення й сірих згортків виявилися щільні невеликі пакети, кожен, мабуть, майже на два фунти вагою, з твердим желеподібним наповненням. Пакет був міцний, матовий, із закручуваним носиком, як у кетчупу, майонезу чи тієї харчової маси, яку в нормальному суспільстві людина купує тільки тому, що на упаковці написано «зручно в дорозі», а потім усю дорогу шкодує про свою довіру до прогресу.

Першим пробувати ніхто не хотів. Це була рідкісна мить колективної розважливості. Чоловіки стояли навколо пакетів і дивилися на них так, ніби ті могли або нагодувати, або вбити, або запропонувати кредит під високий відсоток. Потім хтось сказав, що іншої їжі й води ніде не видно. Хтось заперечив, що це не привід їсти невідому зелену масу. Хтось третій зауважив, що якщо сірі окулясті доклали стільки зусиль, аби зібрати їх із Землі, перевезти невідомо куди й розкласти по наметах, то навряд чи весь план полягав у тому, щоб люди самі отруїлися, відкривши не той пакет. Цей довід здався всім підозріло розумним, бо виходив із припущення, ніби в канцелярії є план, але альтернативи однаково не було.

— Логіка спірна, — сказав Ітан, дивлячись на пакет. — Приблизно як стрибнути з даху, бо архітектор напевно не хотів, щоб будинок використовували неправильно.

— Але пити хочеться, — сказав Гаспар із Чилі, який уже встиг натягнути на себе чиїсь знайдені в сумці сірі штани; вони були йому трохи закороткі й тому надавали його обуренню додаткової комічної висоти.

— От саме, — сказав Сергій. — Спрага — найкращий науковий консультант.

Нарешті один із чоловіків, темношкірий, високий, із втомленим обличчям і виглядом людини, яка раніше, можливо, ухвалювала рішення в пристойніших приміщеннях, узяв пакет, відкрутив носик, понюхав, скривився, обережно видавив трохи маси собі на палець і спробував. Усі навколо завмерли, ніби він зараз мав або впасти, або оголосити нову релігію.