Розділ 4

Ітан пішов за росіянином Сергієм та індійцем Аруном до намету, куди сірі окулясті канцеляристи щойно поволокли чергового новоприбулого, і на третьому кроці зловив себе на тому, що йде не як людина, яку викрали із Землі, вдарили по голові, напоїли невідомою гидотою й вивантажили на планету під чужим сонцем, а як учасник якогось дуже погано організованого чергування, якому вже приблизно зрозуміло, куди йти, але досі абсолютно незрозуміло, чому він узагалі має це робити. Це було огидне відкриття. Людина, як з’ясовувалося, пристосовувалася не лише до хорошого — не лише до дому, роботи, родини, недільного сніданку й нормального унітаза, — а й до міжзоряного абсурду, якщо той повторювався двічі поспіль і поруч ішов росіянин у чорному комбінезоні з написом «ОХРАНА» та босий індієць у довгій білій сорочці, обидва з виглядом людей, які вже майже вважають себе старшими зміни.

Намет виявився таким самим порожнім і непривітним, як той, у якому отямився сам Ітан: витоптана гола земля, туго натягнутий брезент, сирий запах пилу й людського нерозуміння, а біля стінки — кілька сумок і саквояжів із тим самим незрозумілим набором речей, які не можна було назвати ні медичними, ні військовими, ні побутовими, бо вони скидалися на майно цивілізації, здатної літати між зорями, але водночас заощаджувати на шафах. Новий чоловік лежав на землі в майці, трусах і тих самих різних шкарпетках, які Ітан помітив ще під час висадки: одна темна, друга світла. В іншій ситуації це могло б виглядати смішно, але тут здавалося майже протоколом викрадення — людину забрали так раптово, що навіть її шкарпетки не встигли домовитися між собою. Обличчя в нього було смагляве, різке, з темним волоссям і виразом повної відсутності претензій до світу, бо світ тимчасово відключив його від процедури подання претензій.

Індієць Арун упевнено підійшов до сумок, присів, покопирсався в одній, потім у другій і дістав пласку прямокутну упаковку, схожу на великий лейкопластир або на гігієнічну прокладку для дуже нервового робота. Він розкрив її з м’яким тріском, і намет одразу наповнився знайомим їдким запахом, від якого в Ітана в носі ніби заново спалахнув спогад про власне повернення до життя.

— Оце, значить, офіційний галактичний ляпас, — пробурмотів Ітан.

— Працює, — сказав індієць.

— Я вже зрозумів, що тут усе мерзотне чомусь працює.

Росіянин Сергій тим часом без жодної метушні поліз в іншу сумку, відкинув якусь ганчірку, витягнув кілька предметів, схожих на неправильні столові прибори, і нарешті знайшов мутну пляшечку з тим самим пійлом. Він зробив це з такою діловитістю, що Ітану стало ясно: ці двоє за останні години справді набили руку, і якщо цивілізація остаточно впаде, Сергій з Аруном зможуть відкрити приватний пункт первинного прийому викрадених землян, де клієнтові спочатку дадуть понюхати хімічну смерть, потім напоять хімічним життям, а тоді ввічливо спитають, звідки він, щоб сперечатися про це наступні двадцять хвилин.

До входу в намет підтягнулися ще кілька чоловіків. Ніхто не питав дозволу, ніхто не представлявся, ніхто не намагався зображати офіційну допомогу, але всім, звісно, було цікаво. Серед тих, хто зазирнув, особливо вирізнявся високий чоловік у довгому пальті, вдягненому поверх явно домашнього одягу; за світлим волоссям, прямим носом, холодним спокійним обличчям і якимось загальним виглядом людини, яку навіть викрадення застало з пристойною поставою, Ітан вирішив, що це, найімовірніше, скандинав. Сам скандинав нічого не сказав, просто стояв біля входу й дивився так, ніби вже внутрішньо написав скаргу, але ще не визначився, до якої саме міжнародної організації її подавати, зважаючи на те, що всі міжнародні організації лишилися десь за кілька світлових років.

Арун присів біля тіла, підніс прямокутний папірець до носа новоприбулого й потримав. Чоловік у майці й трусах спершу не відреагував, потім різко втягнув повітря, скривився так, ніби йому під ніс підсунули не засіб для пробудження, а короткий зміст усього його майбутнього життя, і розплющив очі.

Кілька секунд він дивився на брезентову стелю. Потім на індійця. Потім на росіянина. Потім на Ітана в халаті. Потім на групу чоловіків біля входу. Погляд у нього був навіть не наляканий, а ображено-порожній, як у людини, що прокинулася в чужій безглуздості й поки не вибрала, кого саме призначити головним винуватцем.

Індієць Арун, очевидно, вирішив не затягувати з найважливішим.

— Ти хто? — спитав він.

Запитання було, звісно, невдале. Навіть Ітан, чий досвід перебування на цій планеті вимірювався хвилинами й приниженнями, зрозумів це одразу. Бо людина, що отямилася в трусах, на голій землі, під чужим сонцем, в оточенні незнайомців, найменше готова відповідати на запитання «ти хто» в дусі етнографічної анкети. Вона, можливо, й сама не певна, хто вона тепер: громадянин, полонений, мобілізований, пацієнт, труп із відстрочкою чи просто людина, якій не пощастило прокинуся.

Новоприбулий не відповів. Він ривком ударив Аруна обома руками в груди, відштовхнув його так різко, що індієць із здивованим, майже філософським обличчям відлетів назад і сів на землю, а сам підхопився з несподіваною швидкістю, пробився крізь роззяв біля входу, зачепив плечем скандинава в пальті й вилетів із намету так, ніби там, надворі, на нього чекав не чужий світ без трави й птахів, а нормальна вулиця, таксі, поліція та можливість написати заяву.

— Треба його ловити? — спитав Ітан, дивлячись услід майнулим шкарпеткам.

Росіянин Сергій навіть не ворухнувся.

— Навіщо?

— Ну… він утік.

— Куди?

Ітан відкрив рота й закрив. Це було хороше запитання, мерзенно хороше. Надворі була не вулиця Брукфілда, не шосе, не кукурудзяне поле й навіть не пустеля Невади з шансом на заправку за сорок миль. Надворі була планета в системі іншої зорі, табір, рівнина, чуже небо і чоловіки в різному ступені вдягненості, які самі гадки не мали, де перебувають.

— Далеко не втече, — провадив росіянин. — Зараз відбіжить, прийде до тями, озирнеться й повернеться. Ми тут єдине, що може здатися йому знайомим. Сумно, звісно, коли росіянин, індієць і американець у халаті — це твій острів стабільності, але життя взагалі не обіцяло хорошого сервісу.