Розділ 3

Питво виявилося мерзотним. Не просто неприємним, не аптечно-гірким, не кислим, не металевим, а саме мерзотним у якомусь довершено бюрократичному сенсі, ніби його не приготували, а затвердили комісією, яка наперед постановила: якщо засіб справді допомагає, людина не повинна отримати від цього ще й задоволення. На смак воно нагадувало суміш старого лимона, теплої монети, розбавленого оцту, дешевого енергетика й тієї рідини, яка теоретично могла б збиратися на дні сміттєвого бака біля стоматологічної клініки. Ітан одразу пошкодував, що ковтнув забагато, потім пошкодував, що взагалі народився зі смаковими рецепторами, а вже за кілька секунд із подивом зрозумів, що цей жаль поступово втрачає актуальність, бо біль у лобі почав відступати.

Він не зник миттєво, як за помахом чарівної палички, не розчинився в сяйві, не супроводжувався божественним хором, оздоровчим видінням чи бодай ввічливим інформаційним повідомленням у голові. Він просто став тонути, як тоне камінь у каламутній воді: спершу ще відчувалася важкість, потім тільки глухий тиск, потім слабкий слід, а потім Ітан раптом упіймав себе на тому, що вже кілька секунд думає не про ґулю, не про кийок, не про те, як саме його голова пережила знайомство з галактичною канцелярією, а про те, що стоїть босоніж на чужій планеті в халаті й п’є невідому рідину з пляшечки, яку йому дав росіянин-охоронець у чорній шапочці. Це, звісно, не було поліпшенням життєвої ситуації, але принаймні доводило, що біль справді відступив і звільнив місце для жаху вищої якості.

Водночас із тілом відбувалося щось дивно правильне. Не приплив сил, не сп’яніння, не піднесення, не те гидке відчуття після надто міцної кави, коли людина на десять хвилин стає генієм, а потім годину розплачується внутрішнім тремтінням. Ні. Здавалося, організм просто повертають до його законного технічного стану, ніби десь усередині клацнули кілька вимикачів: ось хребет знову згоден бути хребтом, ось шлунок припиняє погрожувати революцією, ось коліна згадують, що в них є обов’язки, ось забої та слабкість вилучаються з поточного кошторису як неправильно внесені витрати. Нічого надприродного не додавалося. Його не робили сильнішим, розумнішим, швидшим чи щасливішим. Його просто приводили у форму людини, яку вранці не били по голові, не тягли за руки й ноги в летючу тарілку і не кидали на холодну землю у військовому наметі. У цьому була якась особлива знущальна справедливість: галактична система спершу ламала тобі ранок, а потім великодушно видавала рідину, щоб ти міг брати участь у подальшому без зайвих скарг на самопочуття.

Росіянин Сергій та індієць Арун дивилися на нього з відвертим задоволенням людей, які щойно вкотре довели новачкові очевидну істину й тепер мали повне моральне право бути трохи вище ситуації.

— Ну що, братику, — сказав росіянин Сергій, складаючи руки на грудях так, ніби особисто винайшов цю гидоту, запатентував її й збирався отримувати з кожного ковтка авторські відрахування, — цікаве пійло, так?

Ітан відвів пляшечку від губ, подивився на неї з недовірою, потім на росіянина, потім на індійця.

— Непогане, — визнав він із таким виглядом, ніби це слово довелося витягати з нього кліщами. — Якщо забути, що на смак воно як судовий позов, розчинений у бензині. А що це?

— А хто його знає, — чесно сказав Сергій.

— Прекрасно, — Ітан повільно кивнув. — Тобто ви дали мені випити невідомо що.

— Так.

— Із невідомої пляшки.

— Ну, пляшка відома, — заперечив росіянин. — Ось вона.

— Сергій має на увазі, що пляшка матеріально присутня, — спокійно пояснив індієць Арун, як людина, що вже звикла перекладати російську логіку мовою, придатною для міжнародного вжитку.

— Це дуже втішає, — сказав Ітан. — Я завжди мріяв померти від матеріально присутньої пляшки.

— Не помреш, — махнув рукою росіянин. — Ми ж пили.

— І це має мене заспокоїти?

— Звісно. Подивися на нас. Живі, красиві, майже задоволені. Думаєш, у мене такої ґулі на лобі не було? Була. Хороша була ґуля, з характером. Я їй навіть ім’я хотів дати, бо спершу здавалося, що це окремий член екіпажу.

— У мене теж була, — сказав індієць Арун. — Трохи вище. Дуже неприємна. Я спершу думав, що це частина місцевої процедури привітання.

— Може, і частина, — задумливо сказав росіянин. — У них же тут усе за статутом. Якщо людині дали по голові — значить, десь є пункт. Просто ми його ще не бачили.

Ітан машинально торкнувся лоба. Він сам не помітив, як підняв руку, ніби тіло вирішило перевірити слова цих двох без участі розуму, який усе ще був зайнятий загальною незгодою зі світобудовою. Під пальцями справді відчувалася припухлість, але вже не страшна, не пульсуюча, а так, залишкова нерівність — радше доказ недавнього приниження, ніж медична проблема.

— Що це взагалі означає? — спитав Ітан. — Де ми? Що з нами відбувається? Хто ці люди в окулярах? Чому ви тут? Чому я тут? Чому всі говорять так, ніби це звичайна черга за водійськими правами, тільки на іншій планеті?

— От, — росіянин Сергій підняв палець, — бачиш, американець. Одразу багато запитань. Дуже діловий народ. У нас людина спершу сіла б, покурила, подумала, потім спитала б: «А годувати будуть?» А у вас одразу де, хто, чому і де адвокат.

— Я не курю.

— Тим більше біда, — сказав росіянин. — Нема чим себе зайняти.

Індієць Арун присів навпочіпки біля входу в намет, подивився на рівнину, на намети, на чуже небо, потім знову на Ітана.

— Ми знаємо ненабагато більше за тебе. Нас теж привезли. Ми отямилися, мабуть, кілька годин тому. Може, трохи більше. Нам дали це питво. Потім прийшли окулясті.

— Канцелярія, — уточнив росіянин Сергій.

— Так, канцелярія, — погодився індієць, ніби це слово вже стало офіційною побутовою назвою окремого виду живих істот. — Вони сказали, що треба допомагати наступним прибулим приходити до тями.

— Наказали, — виправив росіянин. — Не сказали. Вони взагалі не говорять як люди. Вони весь час наче зачитують інструкцію, яку самі ненавидять, але бояться, що інструкція поскаржиться начальству.