Розділ 2

Ітан Кроулі приходив до тями не одразу, а ніби шарами, з неприємним відчуттям, що свідомість повертається до нього не тому, що він сам цього хоче, а тому, що хтось чужий, терплячий і зовсім не зацікавлений у його думці витягає його назад за шкірку з темної, в’язкої порожнечі. Спершу повернувся біль у лобі — важкий, тупий, образливий, саме там, куди сірий окулястий у плащі приклав свою службову дубинку; потім повернулося відчуття тіла, і це виявилося майже гіршим за біль, бо тіло лежало не на ліжку, не на ношах, навіть не на підлозі якогось поліцейського відділку, а на чомусь твердому, холодному й нерівному, що неприємно впиралося одночасно в лопатки, поперек і потилицю, ніби весь світ, куди його занесло, був зроблений із погано втрамбованої претензії. Потім він відчув запах — сирої землі, пилу, брезенту, якогось кислого медикаменту й людської втоми, такий густий і грубий, що він зовсім не в’язався ні з міською площею Брукфілда, ні з летючою тарілкою, ні з офіційними обіцянками мера Ріда подбати про родину, пільги, прибудову та решту муніципальної брехні, яку Ітан устиг почути перед тим, як його власний великий палець, виявившись юридично активнішим за свого власника, підписав щось на чорному планшеті з помаранчевим квадратом.

Він спробував розплющити очі, але повіки спершу не послухалися, і саме тоді хтось підніс до його обличчя щось настільки різке, пекуче й огидне, що ніс сам вирішив прокинутися раніше за весь інший організм. Ітан сіпнувся, закашлявся, замружився ще дужче, а потім усе-таки розплющив очі й побачив над собою схилене смагляве обличчя з темними уважними очима й густими бровами; цей чоловік тримав біля самого його носа маленький пухирець, від якого тхнуло чимось на кшталт нашатирю, тільки якби нашатир довго служив в армії, розчарувався в людях і почав пити зранку.

— Схоже, він зі Сходу, — сказав збоку інший голос, чистою англійською, без найменшого зусилля, але з таким акцентом, який Ітан не одразу зміг визначити, бо мозок іще займався важливішим питанням: чому він живий, чому лежить на землі й чому над ним індієць із хімічною зброєю в пляшечці. — Він у халаті. Можливо, сирієць. Або хто там іще буває світлошкірий на Сході.

— Сирійці різні бувають, — відповів смаглявий, теж чистою англійською, спокійно й майже повчально, як людина, якій уже багато разів доводилося пояснювати очевидні речі людям із чорно-білою картою світу в голові.

— Я й кажу: Схід. Халат, голова пробита, босий. Типовий Схід, — із задоволенням підсумував перший.

Ітан нарешті спромігся повернути голову й побачив того, хто говорив. Це був білий чоловік років сорока чи близько того, кремезний, невисокий, із коротко стриженою головою, у чорному комбінезоні, на грудях якого великими білими кириличними літерами було написано «ОХРАНА»; під написом, ніби спеціально для людей, яким кирилиця у стресовій ситуації могла здатися давнім закляттям, дрібно стояло латиницею: SECURITY. На голові в нього була чорна в’язана шапочка, натягнута майже до брів, на ногах — чорні напівчеревики, такі практичні й непривітні, наче їх видавали разом із правом не співчувати. Другий, той самий смаглявий, сидів навпочіпки поруч з Ітаном, босий, у довгій білій сорочці, схожій на ті, які Ітан колись бачив у документальному фільмі про Індію, і у вільних світлих штанях; він виглядав значно спокійніше за першого, але це спокій не втішав, бо навколо не було нічого, що могло б пояснити, чому спокійний босий чоловік у білому приводить його до тями на голій землі.

Намет, у якому вони перебували, був великий, похідний, військовий або майже військовий, із високою брезентовою стелею, туго натягнутими стінками й земляною підлогою, витоптаною до стану холодної кірки. У ньому майже нічого не було: ні ліжок, ні столів, ні ящиків зі зрозумілим призначенням, ні хоча б стільця, на який можна було б сісти й офіційно з’їхати з глузду. Біля дальньої стінки валялися тільки два старі саквояжі: один темно-коричневий, із металевими кутниками, другий сірий, пузатий і затертий, з якого стирчали ремінці, клапті тканини, якісь згорнуті трубки, маленький прилад із жовтою шкалою і ще безліч речей, що мали такий вигляд, ніби їх одночасно збирали лікар, контрабандист, турист, електрик і людина, яка готувалася до кінця світу, але так і не змогла обрати кліматичну зону.

— Він отямився, — сказав смаглявий і прибрав пухирець від Ітанового обличчя. — Ви мене чуєте?

Ітан хотів сказати, що чує, але вийшло тільки хрипке:

— Що…

— Сирієць? — одразу спитав чоловік у чорному комбінезоні й нахилився ближче. — Ти сирієць, братику?

— Ні, — видавив Ітан, кривлячись від болю в лобі й від мерзенного запаху, що все ще сидів у носі. — Я… американець.

Чоловік у чорному комбінезоні якось дуже швидко змінився на обличчі. Не те щоб він відкрито розлютився, але на мить у його погляді майнуло те особливе вираження, з яким люди дивляться на зіпсовану деталь, яку тепер усе одно доведеться використати, бо іншої на складі немає. Потім він майже відразу взяв себе в руки, хмикнув, потер підборіддя й навіть спробував усміхнутися.

— Американець, значить, — сказав він. — Ну теж людина. Буває. Нічого, братику, не дрейф. Тут усякі є.

— Де… тут? — спитав Ітан.

— Зараз встанеш — побачиш.

— Різко не треба, — сказав смаглявий і підтримав Ітана за плече. — Удар був сильний.

— Хто ви такі? — Ітан спробував сісти, але світ одразу провернувся навколо своєї осі, зовсім із ним не порадившись, і йому довелося вчепитися рукою в рукав білої сорочки, щоб не завалитися назад. — Де шериф Пайк? Де мер? Де ці… окулясті психи?

— Які окулясті психи? — насторожився чоловік у чорному.

— Сірі. У плащах. Із кийками. Один ударив мене по голові.

— А-а, ці, — протягнув чоловік у чорному вже з розумінням. — Канцелярія. Ну так, можуть. Вони такі.

— Яка ще канцелярія?

— Галактична, мабуть, — знизав плечима той. — У них там усе галактичне. Статут галактичний, корпус галактичний, папірець галактичний, а кийок звичайний, по лобі працює як наш.