Розділ 1

Коли Ітан Кроулі близько шостої ранку вийшов подивитися, хто розбудив його настирливим дверним дзвінком, він побачив місцевого шерифа Волтера Пайка й ще двох високих чоловіків у цивільному — в довгих сірих плащах, невеликих лижних окулярах на дуже серйозних обличчях і з цілком однаковими старомодними стрижками «їжачок».

Волтер стояв із винуватим виглядом, якось жалюгідно переминався з ноги на ногу, в одній руці тримаючи службового капелюха, а другою раз у раз тер свій надміру почервонілий лоб.

Ітан щільніше запахнув халат від ранкової прохолоди й втупився в цю трійцю.

— Ітан Джеймс Кроулі, 1988 року народження? — спитав один із окулястих з «їжачком».

— Ну, я, — трохи розгублено відповів Ітан.

— Дружина Емілі Кроулі, 1990 року народження; син Лукас Кроулі, 2012 року народження; дочка Олівія Кроулі, 2018 року народження? — провадив той самий окулястий.

— Так, припустімо… А в чому річ? — ще розгубленіше відповів і водночас спитав Ітан, переводячи погляд то на окулястих, то на шерифа Волтера Пайка з лисиною, що рясно вкривалася потом, хоча ранкову погоду теплою назвати було важко.

Шериф потер тепер уже добре помітну на почервонілому лобі, просто по центру, яскраво-червону ґулю і зовсім уже винувато звернувся до господаря дому:

— Ітане, ти це… Ти не міг би зараз пройти з нами до міської мерії?

— Зараз? До мерії? Що, в біса, сталося, Волтере? — майже сердито спитав Ітан, намагаючись прогнати залишки сну.

— Прикладіть сюди великий палець, містере Кроулі, — не дав шерифові відповісти другий окулястий у плащі й простягнув йому щось на кшталт чорного планшета з помаранчевим квадратом посередині.

— Що це?

— Тут усе написано, це порожня формальність. Не порушуйте процедуру, містере Кроулі, — спокійно провадив окулястий із планшетом.

— Яку процедуру? Де написано? Що написано? Хто ви взагалі такі?! — Ітан уже по-справжньому почав дратуватися.

— Тут, — нудно відповів окулястий, ткнувши в планшет двома складеними разом пальцями, і додав: — Тут написано. Прикладіть палець. У нас мало часу.

— У кого це — у вас?! Шоста ранку! Що ви взагалі від мене хочете?! — Ітан уже наступав на них.

— Ітане… це… поїхали до мерії. Там на тебе вже чекає мер, він усе пояснить, — обережно втрутився в розмову шериф Пайк, з острахом позираючи на двох у цивільному. Двоє в сірому тим часом просто мовчки дивилися на Ітана крізь свої дивні окуляри.

— Хлопці, якщо це розіграш, то до Гелловіну ще далеко, і цукерок ви не отримаєте! Жарт я оцінив, а тепер дозвольте мені піти спати — зрештою, сьогодні неділя! — не вгамовувався роздратований господар дому й, звертаючись до шерифа, додав: — Шерифе Пайку, якщо це Гарольд Фінч підмовив вас улаштувати все це на помсту за мій торішній жарт на День подяки, то передайте йому, що я оцінив, ми квити! А тепер, будьте ласкаві, я йду досипати!

Ітан Кроулі різко розвернувся, збираючись піти від цієї трійці й зачинити за собою двері, але двоє в сірих плащах кинулися до нього ззаду, викрутили руки, зігнули обличчям до землі й потягли до припаркованого біля узбіччя службового форда «Експлорер» шерифа.

— Гей, киньте! Не смішно! — закричав Ітан. — За що? Не треба!

Та вже за хвилину-другу, після марного опору, він опинився затиснутим між двома цивільними на задньому сидінні позашляховика, який під кермуванням шерифа мчав до міської ратуші.

До муніципалітету Брукфілда від дому родини Кроулі було щонайбільше чотири хвилини їзди — вони дісталися за дві. На невеликій площі біля ратуші навіть для звичайного обивателя тисячного Брукфілда впадала в око незвична метушня, що саме по собі вже здивувало б тихе містечко: біля входу стояло кілька чорних позашляховиків із тонованими вікнами, поруч із ними снували помічники шерифа, перемовляючись по раціях; хтось натягував жовту стрічку, хтось поспіхом ніс ящики з обладнанням, а біля самих сходів чергували ще такі самі сірі постаті в плащах, як ті, що сиділи зараз обабіч Ітана; попри ранній ранок, до площі вже підтягнулося кілька місцевих жителів, яких помічники шерифа відтиснули за стрічку, щось стиха їм пояснюючи.

Особливо завзято проривалася крізь умовну загорожу літня місіс Елеанор Вітмор: вона енергійно жестикулювала в бік центру площі, намагаючись відштовхнути ще зеленого, на її думку, юнця — помічника шерифа Тайлера Брукса, який жив по сусідству і якого вона ганяла зі свого газону ще від його голопузого дитинства. Галасу від місіс Вітмор було багато, і він підбурював інших ранніх роззяв до активніших дій. Тому одна з постатей у сірому плащі біля ратуші відокремилася від решти й швидко рушила до Елеанор, яка сперечалася з Тайлером Бруксом, відтиснула останнього і, здавалося, відточеним рухом витягла з-під плаща щось схоже на поліцейський кийок такого самого сірого кольору, а тоді як ні в чому не бувало торкнулася ним лоба жінки. Пролунав негучний хлопок, місіс Вітмор завмерла на півслові й важко осіла на газон. Окулястий у сірому так само спокійно розвернувся й повернувся до своїх, не удостоївши того, що сталося, жодною увагою. Здавалося, подія не справила на присутніх ніякого враження: команда шерифа й далі метушилася, ніби нічого не сталося, тільки роззяви різко принишкли, відступили назад, а дехто й зовсім поквапився до своїх старих пікапів, квапливо заводячи двигуни.

І це, напевно, вразило б Ітана Кроулі, якого двоє окулястих буквально виштовхнули з машини і який став свідком цієї сцени, якби не те, що одразу забрало всю його увагу: посеред площі, в оточенні двох-трьох чорних позашляховиків і кількох патрульних машин шерифського управління, стояла цілком класична сіра летюча тарілка — розміром із вантажівку. По периметру тарілки виднілися звичайні круглі, майже людські ілюмінатори, один із яких був відчинений; із нього висунувся окулястий у сірому з «їжачком» і майже беззвучно щось казав мерові Дугласу Ріду, який стояв унизу, задерши голову, та його вічній секретарці Марті Кляйн, що метушилася поруч і сьогодні була чомусь розпатланіша, ніж зазвичай; у неї раз по раз випадала з рук то папка з паперами, то портфель. Мер слухав окулястого, шморгав носом, витріщав очі й часто, майже судомно кліпав, позираючи то на окулястого, то в бік новоприбулих разом з Ітаном Кроулі. На червоному лобі мера, як і в шерифа Пайка, просто по центру красувалася яскраво-червона ґуля.