Епілог. День, який ми обрали самі

Минуло три роки.

Ми з Максимом розписалися у звичайний четвер. Без ресторану, преси й сотень гостей. Поруч були Олеся, Вероніка та чотирирічна Софія, яка серйозно несла невелику коробочку з обручками.

Максим не став її новим батьком. У Софії вже був батько. Данило бачився з нею за узгодженим графіком, сплачував кошти на утримання й навчився не обіцяти того, чого не міг виконати.

Його справа завершилася угодою зі слідством, компенсацією збитків та встановленими судом обмеженнями щодо керування компаніями. Я не святкувала його покарання. Мені було достатньо, що відповідальність більше не перекладали на мене.

Вероніка після розлучення поїхала на рік працювати до Варшави. Повернувшись, відкрила власну маркетингову агенцію. Ми не стали близькими, але могли разом бути на Софіїному святі без взаємних звинувачень.

Пекарня працювала стабільно. Я відкрила другу точку, найняла технологиню й нарешті навчилася їхати додому раніше, не перевіряючи кожне деко особисто.

Після реєстрації шлюбу ми зайшли до першої пекарні. Галина приготувала торт, Олеся принесла шампанське, а Софія вимагала дозволити їй першій зняти прикрасу.

— Мамо, тепер Максим твій чоловік? — запитала вона.

— Так.

— А він завтра теж буде?

Я присіла поруч.

— Буде.

— І післязавтра?

— Так.

Максим сів навпочіпки з іншого боку.

— Я нікуди не збираюся. Але якщо тобі стане цікаво, завжди можеш запитати.

Софія задоволено кивнула й повернулася до торта.

Колись я вірила, що близьку людину не потрібно перевіряти запитаннями. Тепер знала: чесні стосунки витримують прямі запитання й не вимагають мовчання заради спокою.

Увечері ми повернулися додому. На столі лежали документи з реєстрації шлюбу. Я прочитала кожну сторінку перед тим, як поставити підпис.

Максим чекав і не квапив.

Потім ми разом забрали Софію із садка, купили продукти й сперечалися, що готувати на вечерю. Це був звичайний день, який ми обрали самі.

Саме такого життя я тепер хотіла.