Розділ 18. День, коли закінчилася брехня

Остаточна експертиза підтвердила: підписи в договорі поруки та протоколі зборів перенесли з банківської анкети.

Роман Кравченко спочатку відмовлявся давати пояснення. Після отримання копій листування він змінив позицію й заявив, що діяв за прямими вказівками Данила.

Слідство тривало. Ніхто не прийшов до офісу з наручниками наступного ранку, компанія не зникла за один день, а мої проблеми не припинилися після одного судового засідання.

Минуло дев’ять місяців.

За цей час «Теплий хліб» утратив дві точки. Незалежний керівник скоротив витрати й домовився з кредиторами. Частину працівників звільнили, але компанія не збанкрутувала.

Данило більше не керував рахунками.

Суд визнав рішення про зменшення моєї частки недійсним. Після переговорів із новим управителем я погодилася продати відновлену частку за справедливою оцінкою. Повертатися до компанії не хотіла. Її назва нагадувала про роки роботи, але більше не була моїм майбутнім.

Банк відкликав вимоги до мене після підтвердження підроблення поруки.

Права на рецептури залишилися за мною. «Теплий хліб» отримав ліцензію на використання частини старого асортименту, за яку мав сплачувати винагороду.

Найважчою була не корпоративна справа, а домовленість щодо Софії.

Данило бачився з нею двічі на тиждень. Спочатку запізнювався, переносив зустрічі й привозив непотрібні подарунки. Згодом навчився годувати, переодягати й укладати доньку спати.

Я не знала, чи змінився він. Можливо, просто зрозумів, що суд і подарунки не створюють близькості. Але Софія раділа його появі, і я не перешкоджала їхнім стосункам.

Після завершального засідання Данило наздогнав мене на сходах.

— Ти отримала все, чого хотіла.

— Не все. Але достатньо, щоб більше від тебе не залежати.

— Компанія могла залишитися нашою.

— Вона перестала бути нашою, коли ти вирішив, що моя згода не потрібна.

— Максим чекає?

— Так.

— Тепер одружишся з ним?

— Це не твоя справа.

Данило кивнув.

— Я справді кохав тебе.

— Можливо. Але цього виявилося недостатньо, щоб поводитися зі мною чесно.

Він не попросив повернутися. Я не чекала вибачення.

На вулиці стояв Максим. Він не підходив до входу й не втручався в нашу розмову.

— Усе закінчилося? — запитав він.

— Слідство ще триває. Але моя частина — так.

— Що хочете зробити сьогодні?

— Забрати Софію в Олесі й поїсти вдома.

— Хороший план.

— Поїдете з нами?

Максим усміхнувся.

— Якщо це запрошення.

— Це запрошення.

Я сама взяла його за руку.