1

Єва

Декілька днів після 

— Це вже має бути восьме побачення тут за останній тиждень, — втомлено сказала я, нахиляючись до подруги так близько, ніби ділилася державною таємницею. Насправді ж просто намагалася перекричати музику й загальний гул голосів.

У LUMEN’i сьогодні було людно до неможливості: сміх, дзенькіт келихів, гуркіт басів. Невелика компанія студентів окупувала караоке, з надривом виконуючи якусь стару американську класику, і здавалося, що вони співають не в мікрофон, в декількох метрів від мене, а прямо мені у вуха. Авжеж, п’ятниця. День, коли половина столиці раптом згадує, що має емоції, і напевно збирається саме тут.

— І боюся… про цих сімох можна написати хіба, що в рубриці «найнудніші душніли століття». Що вони взагалі тут забули? Упевнена, вдома на них чекає гора наукових дисертацій і чашка ромашкового чаю.

— Єво! Ти жахливо груба, — засміялася Аня, втягуючи через трубочку свій токсично-зелений коктейль. Здається, там було стільки цукру, що навіть зуби мали протестувати. — Науковці просто не твій тип. От і все.

Я закотила очі так демонстративно, що, здається, могла побачити власний мозок.

— Я не це мала на увазі, — буркнула я, відвертаючись і дивлячись кудись позаду неї, ніби справді сканувала зал у пошуках… ну, хоча б когось живого. — Просто вони нудні. З ними нема про що говорити. Один розповідав мені про квантову фізику сорок хвилин. Інший — про криптовалюти. За двох інших я взагалі заплатила сама, бо вони втекли під приводом «термінового дзвінка». І не повернулися.

— Фу!

— От і я про це!

Я продовжила оглядати зал. Люди приходили майже щохвилини — галасливі компанії, пари, самотні дівчата, хлопці з надто впевненими усмішками. Але жодного, хто б викликав хоча б крихітний інтерес. Або страх. Або бажання втекти. Хоч щось.

— Тобі треба розслабитися, — Аня нахилилася ближче, а її голос став змовницьким. — Менше старатися. Більше байдужості. І той самий небайдужий сам знайдеться. Повір. Це працює завжди.

Вона підморгнула з таким виглядом, ніби щойно відкрила закон всесвіту. І буквально в ту ж секунду біля неї з’явився незнайомий хлопець, ніби його викликали заклинанням. Він щось сказав, вона засміялася, закинула волосся назад, і вже за мить вони разом зникли у напрямку танцмайданчика.

— Зрадниця, — тихо пробурмотіла, повертаючись до бару. Подруга називається. Кинула мене посеред соціального експерименту.

Деякий час я просто сиділа, безцільно розглядаючи довгу полицю з алкоголем. Десятки, сотні пляшок — прозорі, темні, кольорові, з химерними етикетками. Здавалося, тут можна напоїти половину міста… або забути другу половину. І раптом я помітила щось цікаве. Неонова вивіска LUMEN на стіні більше не світилася ніжно-блакитним, як удень. Тепер вона горіла глибоким, насиченим вогняно-помаранчевим світлом.  Теплим, майже інтимним, ніби бар переодягнувся в нічний настрій. Світло м’яко ковзало по склу, по пляшках, по людських обличчях, роблячи все трохи ближчим, трохи таємничішим.

І я мимоволі усміхнулася. Власник цього місця — точно геній. Або маніпулятор. Або і те, і інше.

Я важко видихнула, відганяючи думки. Все ж таки, не для інтер’єрної критики я тут сиджу. Мій погляд упав на порожню склянку з-під коктейлю. Лід розтанув, залишивши на дні тонкий шар рожевої рідини. Можливо, я просто удавала байдужість до всього довкола, бо так порадила Аня. Бо так «працює». Бо інакше довелося б визнати, що мені самій трохи… самотньо.

— Вам як завжди, леді?

Я здригнулась, повільно підіймаючи очі. В ніс одразу ж вдарив чомусь знайомий аромат парфумів. Такий глибокий, солодкуватий.. дерев’яно-пряний.. Один із тих, що ніби осідає на шкірі у кожного, чи на всьому, що було поруч. Чому я його пам’ятаю?

— За рахунок закладу, — додав незнайомець за барною стійкою, нахабно усміхнувшись одним куточком губ.

— Ви… новенький? — підозріло запитала я, звузивши очі. Проте брюнет ще ширше усміхнувся, і на його щоках з’явились глибокі ямочки. — Я вас раніше тут не бачила.

— Хіба це важливо? — він легко розвів руками.

І… я дозволила собі роздивитися його уважніше.

Високий. Дуже. Підтягнутий так, ніби спортзал був не хобі, а способом існування. Чорна футболка щільно облягала широкі груди, окреслювала рельєф живота, плечі, руки. А руки… були вкриті татуюваннями — слова, цифри, всілякі old school малюнки, які виглядали так, ніби кожен має власну історію. Не хаос. Радше — колекція.

— Ваш космополітан, леді, — впевнено сказав він, протягуючи мені новенький бокал.

Я здивовано підняла брови.

— Я не намагаюсь вас отруїти, дівчино. Я просто... уважний.

— Ви не відповіли мені, — я зволожила губи, відчуваючи дивну сухість у роті. — Ви новенький?

— Скажімо так… — він сперся ліктями на стійку, нахилившись ближче. Занадто близько. Його обличчя опинилося на відстані, де вже видно відтінок його темних очей і ледь помітний рум’янець на щоках. — Так. Я новенький.

А потім випрямився, глянувши убік.

Його профіль був різким, чітким: виразні вилиці, сильне підборіддя, ніс із легкою горбинкою. Він був красивим. Дуже. І щонайгірше, він явно про це знав.