Пролог

Єва
— Єво, мені терміново потрібен матеріал, розумієш? — важко зітхнула Людмила, ніби разом із повітрям випускала весь тиск дедлайнів, і піднесла чашку кави до губ. Від неї тягнувся тонкий, майже гіркуватий аромат, що змішувався з запахом її різких парфумів, таких самих наполегливих, як і вона сама.

Хоча ця жінка й була моєю керівницею в журналі, ми дивним чином здружилися: вона бурчала на мене, я огризалася у відповідь… і це вважалося теплими робочими стосунками.

— І мені потрібно щось… щось таке новеньке! Щось, що підніме наш журнал у топи, а не просто покладе його красивою стопкою на дно сумки.

Я посміхнулася, уважно слухаючи її, хоча всередині вже звично напружувалася. Авжеж, я знала, на що підписувалася, коли закінчила журналістику і погоджувалася працювати тут. Я любила писати — про скандали, моду, зірок, чужі драми, чужі поразки, чужі перемоги. Про все, що не стосувалося мене особисто. Це було безпечніше.

— У мене, чесно кажучи, були деякі ідеї… — обережно почала я, ніби пробувала воду ногою, перш ніж пірнути.

Я рідко висувала пропозиції. Адже, зазвичай вони або ігнорувалися, або перетворювалися на «чудово, цим займеться Оксана! Дякую, Єво». Але, чорт забирай, варто ж іноді ризикувати.

Здається, Людмилу це справді зачепило. Вона різко подалася вперед, очі блиснули, а чашка опустилася на стіл із тихим дзенькотом, ніби навіть порцеляна затамувала подих.

— Ну? — прошепотіла вона змовницьки. — Говори.

— Що… м-м… що якщо написати статтю на тему: «Чи можливо знайти хорошого хлопця, познайомившись із ним випадково у барі?» — видихнула я одним махом, уже готуючись до ввічливого «цікаво, але ні». Я навіть автоматично закусила губу, відчуваючи, як у грудях розквітає знайома паніка.

Але Людмила мовчала.

Мовчала довго. Надто довго…

Вона просто дивилася на мене, наче на новий вид комахи під мікроскопом, уважно скануючи кожну реакцію, кожен рух. Я вже подумала, що сказала щось катастрофічно дурне. Можливо, рівня «зробімо гороскопи на основі мемів».

— Це ідеально! Єво! Ти геній! — вигукнула вона так голосно, що я ледь не скривилась. Жінка плеснула в долоні, відкинулася на спинку крісла, сяючи так, ніби щойно виграла лотерею. — Це свіже! Це провокаційно! Боже, я вже бачу, як читачки розмітають тираж!

Я ледь помітно видихнула. Напруга повільно сповзала з плечей, залишаючи по собі теплу хвилю гордості. Маленьку, проте таку приємну.

— І ти візьмешся за це.

— Що? — мої очі, мабуть, стали розміром із блюдця. — Ні-ні, хвилиночку. Я просто… ну… підкинула ідею. Я думала, Аня цим займеться. У неї краще виходять усі ці… Вона ж у нас ходяча енциклопедія флірту. І ви це чудово знаєте!

Я не боялася романтичних тем. Просто… не любила їх. У них завжди було забагато очікувань і замало правди. Навіть у своєму блозі я обходила це стороною. Можливо, тому що в мене ніколи не було довготривалих серйозних стосунків. А можливо, тому що я вперто будувала кар’єру, ніби це фортеця, за якою можна сховатися від усього іншого.

— Це не обговорюється, Єво, — Людмила похитала головою тим самим тоном, яким лікарі повідомляють, що укол уже зроблено. — Писатимеш ти. Потрібно лише обрати один бар… і не змінювати його. Експеримент має бути чистим.

Я стиснула руки в кулаки під столом. Нерви тихо дряпалися зсередини, як кіт, замкнений у коробці.

— Нещодавно мій чоловік розповідав про новий бар у центрі столиці… — задумливо додала вона. — Назву не пам’ятаю, але кажуть, дуже популярний.

— LUMEN? — випалилося в мене швидше, ніж я встигла подумати. І Людмила підняла брови.

Звісно, я знала про нього. Про LUMEN знали всі! Місто буквально гуділо його історіями — скандали, інтриги, розбиті серця, гучні вечірки. Якщо драма мала адресу, то вона була саме там.

— Я… подруга його обожнює, — додала я поспіхом, ніби це звучало менш підозріло.

— Гара-а-азд, — протягнула Людмила, звузивши очі, проте не стала копати глибше. — Здається, так і називається. Чудово. «Чи можливо знайти кохання всього життя, познайомившись із ним у барі?» — повторила вона, смакуючи кожне слово. — Блискуче.

Я нервово видихнула, штовхаючи двері закладу.

12:42

Час, коли бари зазвичай сплять мертвим сном після нічних подвигів. Але цей — ні. Двері відчинилися легко, і замість очікуваного запаху алкоголю мене накрив теплий аромат свіжозмеленої кави та ванільної випічки.

Я завмерла на порозі. Серйозно? Це точно бар, а не пастка для людей, які ненавидять понеділки?

Високі стелі, багато зелені, квіти в горщиках і підвішені кашпо, картини на кам’яних стінах, дерево, м’яке сонячне світло. Десь у глибині — широкі сходи на другий поверх, який поки що порожній. У залі сиділи люди з ноутбуками, розмовляли тихими голосами, пили каву, ніби це звичайна кав’ярня, а не епіцентр нічного безумства.

— Ну звісно, — пробурмотіла я собі під ніс. — Бар, який маскується під місце для продуктивності. Власник точно геній маркетингу.

Я підійшла до вітрини з десертами — тістечка, круасани, макаруни, які виглядали так ідеально, що хотілося перевірити, чи вони справжні.