Поки душа памʼятає

Розділ 1. 

Ось Ельріна знову немає. Минуло вже дві доби, як він зник за порогом нашого затишного будинку на околиці столиці. Останнім часом це повторювалося все частіше: його довгі відлучки ставали тривожнішими, а моє очікування — схожим на повільне катування. Я сиділа на крайці старого дерев’яного ліжка, загорнувшись у грубу вовняну шаль, і прислухався до кожного звуку за вікном. У темряві нічного міста мені ввижалися кроки жандармів чи важка хода «Срібних».

Я намагалася переконати себе, що він просто затримався в лавці гільдії торговців, де колись оформлював замовлення на тканину, але розум холодно відкидав цю брехню. Усе нутро тремтіло від усвідомлення того, в який небезпечний вир він себе затягнув. Тим самим фатальним шляхом колись пішли й наші батьки. Вони віддали свої життя за свободу Еланору, і Імперія забрала їх без жодних вагань, залишивши нам лише холодні спогади й крихкий будинок на околиці.

Ми жили в епоху, де самим повітрям правив страх. Імператор Вейн задихався від параної, вимагаючи все нових податків і залишаючи за собою криваві сліди по всій провінції. Бути частиною таємного Опору означало підписати собі смертний вирок — причому не лише собі, а й кожному, хто носив твоє прізвище чи просто перетинав твій поріг. Особливий жах наводили «Срібні» — штучно виведені магом-імператором гвардійці-вбивці. Вони не знали втоми, болю чи сумнівів. Їхня шкіра переливалася холодним металевим блиском, а поява на вулицях міста завжди віщувала чиюсь білу постіль, заплямовану багрянцем.

У такі хвилини болісного очікування, намагаючись втекти від лихих передчуттів, я часто поринала у спогади. Дитинство здавалося чимось нереальним, ніби яскравим малюнком на тлі похмурої зими.

Як же ми сварилися через повну дрібницю! Пам'ятаю, як Ельрін надумав навчити мене «секретному бойовому мистецтву воїнів сходу» і зв’язав мої довгі коси з гнучкими гілками старої яблуні в саду, переконуючи, що це гартує силу волі та бойову витримку. Я просиділа там цілу годину, люто шиплячи на нього, поки він сором'язливо не приніс мені вкрадені у сусіда соковиті груші, намагаючись задобрити «розлюченого генерала в спідниці». Або як ми разом пекли на вогнищі хліб, безнадійно спаливши його до стану вугілля, ховаючись від мами за хлівом, а потім реготали так гучно, що розбудили весь сусідський квартал, а на ранок обоє ходили з чорними від сажі носами й животами, що боліли від сміху.

Він завжди був моїм захисником, моєю єдиною опорою, моєю родинною душею, яка відчувала мій біль раніше, ніж я сама встигала випустити сльозу.

Але тепер реальність жорстоко розбивала ці спогади на друзки.

Тишу вечора різко розірвав металевий скрегіт хвіртки. Серце зробило дикий стрибок і ніби провалилося в безодню. Я кинулася до вікна, але від жаху все тіло скувало крижаним панциром: до нашого ґанку наближалися троє високих постатей у сірих плащах із холодним срібним відблиском.

Срібні.

Усередині мене все обірвалося. Я забилася в найтемніший куток кімнати, затиснувши рота долонею, судорожно молячись, щоб у цю хвилину не повернувся Ельрін. Мій внутрішній голос кричав, що вони прийшли саме по нього, а значить — на нього чекає неминуча загибель. Мої власні шанси на виживання також дорівнювали нулю: вони ніколи не залишали свідків, а я була сестрою державного зрадника.

Двері розлетілися від першого ж удару, збивши дерев'яний засув.

— Де твій брат, дівчино? — голос ватажка Серебряних лунав, наче крижаний дзвін із глибини безодні. — Скажеш одразу — твоя смерть буде швидкою. Не скажеш — дізнаєшся, що таке справжні муки.

Я справді не знала, де він переховується. Ельрін ніколи не розкривав мені явок, беріг від зайвої інформації. Але вони не вірили. Біль обрушився на мене шквалом: жорстокий, методичний, холодний. Вони били мене ногами й сталлю, перетворюючи моє тіло на суцільну рану. Після чергового нищівного удару я звалилася на долівку, захлинаючись гарячою кров’ю, що текла з розбитої губи.

Крізь пелену сліз я кинула погляд на розбите вікно — і раптом помітила знайому темну силуетну тінь.

Ельрін. Він прийшов.

Це дике усвідомлення не зламало мене, а наповнило шаленою, відчайдушною надією. Лежачи на підлозі, я миттєво зважила всі шанси й вирішила ризикнути. З останніх сил згрупувавшись, я різким ривком піднялася на ноги й щосили кинулася вперед — прямо крізь засклене вікно у нічну прохолоду вулиці.

Розділ 2.  

Скляні уламки боляче шматували шкіру, але адреналін випалював будь-який біль. Я впала на траву, і в ту ж секунду могутні руки брата підхопили мене. Ельрін блискавично посадив мене на сідло сусідського міцного скакуна, якого він тримав біля паркану, і вигукнув:

— Іларіє, їдь! Не озирайся!

— Братику, разом! — у розпачі я намагалася вхопити його за рукав куртки, благаючи тікати разом, притиснутися до нього, як у дитинстві, коли ми ховалися від грози.

Але він лише тепло й болюче всміхнувся — тією самою посмішкою, якою колись заспокоював мене після моїх нічних кошмарів — і щосили ляснув коня по крупу. Тварина диким стрибком перемахнула через низьку огорожу, виносячи мене в темряву.

Крізь пекучі сльози я обернулася. Я бачила все, як у сповільненому кіно: Срібні вискочили з будинку слідом за нами. Один із них зробив блискавичний рух рукою, і магічний клинок перетнув горло мого брата. Ельрін упав на коліна, але до останнього подиху дивився мені услід, запевняючи у своїй безмежній любові без жодного слова. Він помер у мене на очах, але принаймні не в муках. Він подарував мені життя ціною власного.

Мій кінь мчав крізь густий нічний ліс, а мій внутрішній світ остаточно розсипався на уламки. Я плакала так гірко, що здавалося, ніби виплаковую власну душу. Приходити до тями я почала лише тоді, коли темні гілки вікових дерев закрили нічне небо, захищаючи від переслідування.

Коли кінь нарешті зупинився, до мене з темряви вийшли озброєні постаті у темних плащах. Від них я дізналася приголомшливу новину: це був загін партизанів-повстанців, а їхнім полеглим героєм і колишнім ватажком був мій улюблений братик.