Епілог.

Отакі мої мемуари. Правда ж цікавенькі?

От поки писав вже й сієста почалась…

Як то кажуть, добре погарував і відпочити не гріх.

Муррр… Няуууу.

Все позгадував, та й стало мені так сумно-сумно.

І шинка ця заморська вже не тішить. Та й загалом нема в них тут чогось смачненького попоїсти. Оливки одні. І сонечко тут теж не таке. За домом затужив я, оце як пригадав усі свої пригоди. Медаль моя он пилом вже припала. Та й Мурку так і не знайшов, повна халепа.

Остогидла мені вже ця вілла в Італії. До своїх городів хочеться, в земельці покупатися, в пилюці повалятися. Тут бо ж усе камінням вимощене. Тю.

Тай роки своє беруть, вже зовсім не молодий. То що я тут навічно лишуся?

Ні, не дочекаєтесь, я кіт мандрівний. Шлях до рідної землі завжди знайду.

Ось так і вирішив, вертаюся і будь, що буде. Там же мої братчики, пропасти не дадуть.

Лишилася лише мала дрібниця, своїх дволапих вмовити.

Жалко їх —  не залишу ж я їх напризволяще тут. Та й малий шибайголова вже підріс, пора його вже до господарства долучати. І про що це вони думають собі. Ну нічого, я хоч і старий, та з цією справою ще маю впоратися.

Ну почав я звісно зі співів, це завжди допомагало. Он як завів серенаду, то півміста збіглось. Добра аудиторія, ну треба ж грошенят на дорогу назбирать. Може, ще і білет куплять, та тепер лише першим класом.

— Що скучив? — дволапий мене зрештою питає. Диви який тямущий став. — І я скучив.

Ну я й давай йому об руки тертися, мовляв збирай пожитки, поїхали.

Він ще трохи посидів, та бачу пішов зі своєю радитися. Та й вона тут також вже знудилася, навіть вереску її не чути. Довго вони оце гомоніли, я навіть заснути встиг.

Думаю, треба ще щось утнути. Може їм чемодан зі шафи скинути?

Ну щоб вже точно зрозуміли.

Та я не встиг і пів кімнати пройти, як мої мене обігнали. Ну звісно, я ж старий, а вони диви які довгоногі.

Та як речі почали складати, то я на радощах, так муркотіти почав, як ніколи в житті.

Бо що не кажи, дім  — то є дім.

І повітря тут своє, і багнюка своя, і сало нарешті є.

Ну а з рештою розберемося якось. Головне, що вдома.

Походив, походив і годі вже. Ану його ці походеньки.

Присвячується усім тваринам,
що загинули під час війни.
А особливо моєму Рижуні.