Глава 3. Нова сирена.

Ну, якщо ви ще не втомилися слухати, розповім ще одну історію.

Значить так, почалося життя, як у казці.

Непогано в них там, за тим кордоном: охайно, чистенько, тепленько —  ну ви зрозуміли. Земельки звісно малувато. Дерева трохи дивні, та й так згодиться, щоб кігтики почесать.

Скажу вам чесно — киці також гарні, доглянуті, хоч і дивакуваті: то голі ходять, то в одежі. А я, пробачте, за натуральність. А ще — на повідку ходять. Бачили таке? 

В нас у селі навіть не кожна собака прив'язана!

Та ні, треба шукати Мурку. Своїх дволапих я знайшов, і її знайду. 

Обіцяю.
Так от, я трохи розслабився та й не вгледів, як в нову халепу втрапив.

Знайшов я своїх — зрадів, лежу та й думаю, який це їм сюрприз зробить. Аж тут, бачу, вони самі мені сюрприз приготували!

Одразу щось мені не сподобалось. Наша дволапа підозріло себе поводить — на мене зовсім не зважає, що б я не виробляв, лишень усміхається і за вушком гладить. Явно щось знає, та приховує. А ще роздобріла вона якось… Думаю, мабуть, об’їлась тої заморської шинки.

А дволапий взагалі дивно себе веде. Раніше — на риболовлю ходили, разом справи крутили, життя було. А тепер весь час зайнятий, щось майструє, і мене не підпускає, проганяє. А я ж допомогти можу, якщо не лапами, то розумною порадою.

Ну, думаю, треба розвідку провести. Тільки він відволікся, я — шмиг, і вже в кімнаті. Дивлюсь — стоїть посеред кімнати якась чудернацька коробка.

Аж цікавки взяли, що там. Я — шмиг у коробку. А вона ще й ондо — колихається!

Зручно так, тепло. Мабуть, спеціально для мене підготували. От вам і сюрприз!

Полежав я там, лапки потягнув, задрімав трохи… Думаю, тільки ще щось м’якеньке принести, і буде тут мені царське місце. Та не встиг додумати, як повернувся дволапий. За шкібарки мене — хоп! — аж серце в п’яти втекло.

Це я, значить, так провинився? Лежу собі, нікого не чіпаю, навіть не пакощу… 

Погрозив мені пальцем, за двері виніс. А коробочка мені припала до душі. Треба буде повернутися.

І тут якось бачу — дволапа по ліжку катається з боку на бік, вся неспокійна. А милий її схопив, мені сухого корму сипнув (ну як сипнув… кинув пакунок просто на підлогу) — і гайнули кудись стрімголов.

Я не зрозумів: це що, сухий пайок? 

Вже й сюди війна дісталася? А мене залишили — я ж уже навоювався!

Просидів я три дні в роздумах, на ліжках полежав, всі подушки позминав.

А тут — двері відчиняються, і мої нарешті заходять. Аж не віриться! 

І пакунок якийсь принесли. Це мені?

Спасибі, звісно, але можна було й попередити — я тут нервував, хвоста кусав, собі місця не знаходив.

Хотів я глянути, що там у пакунку, та мене безцеремонно виставили за двері. Думаю, хай розгорнуть, я потім подивлюсь. Для мене ж зачинені двері — то не перешкода, я ж кіт, як вода — завжди знайду шлях.

Прошмигнув я до кімнати, поки вони там крутились, і давай роздивлятись.

Он, дивлюсь, коробку вже вдосконалили — ковдрочку поклали. Одобряю. Підходжу, вже лапки приготував — стрибнути. А там щось між тою ковдрочкою ворушиться. Я — лапки на край коробки, витягнувся як садовий шланг, підглядаю.

А звідти — дві бусинки на мене дивляться. Чудернацьке щось. Хотів лапкою попробувати, та тільки подумати встиг — як врубилась сирена!

Гучна така, аж вуха до мордочки прижав. Дволапі хутко прибігли. Забігали навкруг коробки. Хотів я тихенько зникнути, та розсекретили мене. Підхопив хлопак на руки, гладить, а тоді до коробки підносить.

Ну, думаю, зараз мене туди покладе, а він серйозний такий каже:

— Тобі, Барсік, сюди не можна — тут дитина.

Як це, не можна? Яка ще дитина? Оце так мені сюрприз!

Та вимкніть ту сирену вже, ви що, на дитину сигналізацію поставили?

Кілька днів я ту коробку стороною обходив, але цікавість сильніша.

Знову я туди шмигнув, стрибнув у коробку. Згорток лежить, я збоку вмостився, роздивляюся. Ні лап, ні хвоста не видно, одна мордочка пухкенька. Ого, це мій новий дволапий!

Молодці мої, порадували кота на старості років — буде з ким гратись. 

Бо тут, скажу чесно, мишей немає, собак немає, навіть котів на повідку водять! Я й сам раз спробував — не зайшло, вперся всіма лапами — нікуди я не йду в такому вигляді.

Тільки задумався, а тут — знову сирена. Прибігла моя годувальниця, давай мене виганяти. А я що? Просто подивитись хотів. Ох, отримав я рушником по ребрах, добре, що тільки рушником. 

Знайомство відкладається.

Але треба щось вирішувати з цією сиреною — вмикається і вдень, і вночі, а я ж спати хочу! Ще й казали, що я весною верещу — то я ж трохи, а тут — безперестанку.

Мучився я так кілька місяців. А в мене нерви не залізні, я ж війну пройшов!

Та здається, я знайшов спосіб, як сирену вимикати. Як тільки вона заводиться — я до коробки, стаю лапками, розхитую її. І що ви думаєте — допомагає! Мої мене тепер не женуть, ще й за вушком чухають. Знають, що я це люблю.

Кілька разів я навіть у коробці з малим засинав. Задумався: от би так з Муркою лежати, про кошенят мріяти… 

Старію я, сентиментальний став.

Малий вже й не лежить цілий день. Сидить, як принц, обкладений подушками. Люблю до нього приходити, язиком п’ятки щекотати. Сміється він дзвінко, ніжками соває, до мене тягнеться. А я — на безпечну дистанцію, потім з іншого боку підповзаю.

Кумедний цей малий дволапий. Буває, ляжу поруч, шерстку йому полизую. Щось його мало вилизують, треба буде навчити — гігієна ж важлива.

Так і минають наші дні. Я малим вовтужусь, хлопак на роботу ходить — родину треба ж забезпечувати.

Життя ніби налагодилось. 

Правда, хочеться інколи з малим на подвір’ї в затінку полежати. Сумую за домом… 

Хто там зараз живе, чи пусткою стоїть? Ох, важко на серці.

Він вже й повзати почав! Як це сталося, що я не помітив? Та я ж його ще й провокував!
Тепер — гаплик мені, де ховатись? Хоч на стелю лізь! Тихенько підкрадеться й за вухо смикне. Пожалів би старого кота, ще й глухого на одне вухо. А хвіст як схопить — не вивернешся.