Глава 1. Моє життя.

Отже, почнемо.

Я до речі не з тих манірних створінь, що й котом назвати не можна, а простий, дворовий. Рудий кіт, як сало після коптильні. Справжній господар, не аби хто. Мене здалеку видно.

Ходжу де хочу, роблю що хочу. Бувало, прокинуся вранці, годині так о десятій, та й думаю — що б це мені сьогодні утнути? Чи піти на город, щойно посаджену цибульку повидряпувати, чи на кухні похазяйнувати. Лежу собі та хвостиком легенько постукую. Аж он іде дволапа — я їй під ноги шусть — і гайда.

Ну звісно, є в мене такі, "власники", як вони себе називають. Куди без них.

Непогані такі, хоч і трохи нетямущі — от і мушу їх кожного дня вчити.

То що ви думаєте — ця дволапа такий лемент підняла, аж у вухах дзвенить! Довго ще репетувала, скоса на мене поглядаючи, а тоді не витримала — покликала. Ну я, звісно, пішов — повільно, гордо, як тільки міг. Шмат ковбаси дала, ще й за вушком погладила. Ні, вона в мене ще хороша — годує регулярно, не ображає, цілуватися та обійматися не лізе... хіба що верещить, як та миша. Та й на кухні в неї завжди смачно пахне, якось так по домашньому.

А хлопака в неї теж добрий — ми з ним на рибалку разом ходимо. Він рибалить, а я на сонечку гріюся. Як щось зловить — мені віддає. Одразу видно — знає, хто тут головний.

Загалом не напряжні вони такі — я в їхні справи не лізу, вони — в мої.

Захочу — ввечері прийду, на коліна вмощуся — ну, типу, робіть мені масаж. А як зайнятий, то кілька днів можу й не з'являтися.

Нема чого весь час удома сидіти — треба й на сусідню вулицю сходити, порядок навести. Там он кілька котів завелося — не місцевих. Треба їм пояснити, що тут і до чого.

Як і кожен поважаючий себе кіт, я маю історії, про які "є що згадати, та нема що дітям розказати". До речі, про дітей це я так...

Якщо чесно — не знаю, чи вони в мене є, чи немає. А от пригод — хоч греблю гати, особливо амурних.

Гарний я кіт, не якийсь там приблудний. Доглянутий, стрункий, шубка блищить добре. Маю своє господарство: трохи земельки, льох, сарай, ну і, звісно, кількох дволапих, щоб мої забаганки виконували.

Тай й вік у мене відповідний, час собі вже і пару пошукать. Вдвох же якось веселіше. Розпушив хвоста, розправив вуса — і гайда на сусідню вулицю.

Чимчикую собі посеред вулиці, весь такий красень,  як те сало, що дволапі ховають. Сам зиркаю — то ліворуч, то праворуч. Бачу — сидить киця. Треба підкотити, представитись. Я за нею, а вона — шурх у двір.
Ого, думаю, до себе запрошує. Ну, я й за нею. Тільки стрибнув із паркану — як з-за рогу вилетів здоровенний собацюра! Ледве лапи уніс. Через городи тікав, аж земля під лапами горіла.

Забіг додому, видихнув. Однозначно наступного разу треба бути обачнішим. Його «вітаннячко» ще досі у вухах дзвенить.

Ще було, вертався я якось із риболовлі з братчиком своїм дволапим. Бачу — ціпонька йде. Біленька така уся, шерсть довгенька. Хвіст трубою, груди колесом — підходжу.
Спочатку глянув, чи нема десь собак, а потім — до неї. Вона ж така мила, спинку вигнула, замуркотіла… Ну що тягнути?

Поговорили ми з нею дуже… плідно. Вертаюсь я додому, задоволений, облизуюсь. А тут — з-за рогу двоє котів вистрибують. На мене одного! Непорядок.

Але я не з тих, кого можна залякати. Шерсть дибки, лапи розставив — готовий до бою. І почалося… Крик, вереск, шипіння, клоччя шерсті летить. Пововтузили мене, звісно, але їм дісталося ще більше.

Доклигав я до хати, ліг у затінку — відпочиваю. Кілька тижнів відходив. Мої мене навіть горілкою поїли.

От кажуть, любов до гроба доведе… Та й без неї ніяк.

А хвіст мій все одно шукає пригод. Хочеться знайти гідну пару. Таку, щоб і мишей разом ловити, і на сонечку полежати, та щоб без оцих новомодних витребеньок.
І ось побачив я її — не киця, а богиня!

Біла, з чорними та рудими плямами, шерсть — як хмаринка, пухнаста, довга. Не йде — пливе. Як до такої не позалицятись? Ще й рибину тягне — господиня! Ідеальна.

Але до такої з нахрапу не підступиш. Склав я план — як її серце підкорити.

Спершу закидав її подвір'я мишами. Ловив по всій окрузі. Її дволапі спочатку верещали, а потім мою Лапочку хвалили.

Потім — делікатеси: сардельки, шинку — все тягнув. Весь свій запас витратив. Сам навіть вже схуд — аморе міо забирає сили.

Правда, моя Квіточка лише носиком поворушила, гордо пройшлась — і пішла. А я ж старався…

Тут уже справа честі. А що я — не кіт?

Запрошував її на річку, співав серенади під вікном. А скільки чоботом від її «власників» отримав — не злічити.

Та все марно. Якби не той випадок, то вже точно від цієї любові згинув би.

Їду я вулицею, думаю: піду гляну, як там моя Королевна. А її бідненьку пес на дерево загнав. Сидить, труситься, жалібно мявчить. А на дворі, примітьте, зима.

Я бігом до її дволапих — кликати. В ноги кидався, бігав, показував. Нарешті зрозуміли, побігли. Прогнали пса, а нам — вечерю-романтік.

Стояли ми з Муркою, боками терлись… Вона носиком до мене шматок котлетки підсунула, ну в мене лапки і підкосилися. Відтоді я до неї можна сказати майже переїхав. Та я і про своїх не забуваю.

Отже, поладнали ми добре, та тут — біда. Війна.

І ніхто не питає — може, в мене котячі справи? Нарешті рідну душу свою знайшов.