Глава 2. Війна на моїй території.

Отож, жили ми не тужили, аж тут якісь дволапі, мабуть, вони котів не мають, вирішили війну з нами почать.

І що тут почалося!

Все летить, свистить, гримить  — ніде не сховаєшся. В нас як перший раз прилетіло — думав, усе, віддам Богу душу. У вухах дзвенить, лапи трусяться, йти не можу. Ні, навіть повзти несила. Втиснувся я в земельку — ну, все, рідненька, приймай.

Досі іноді чую той запах горілої землі.

Днів зо три потім відходив. Мої мене водою поїли, добре, що не горілкою, делікатеси під ніс підсовували — ледве оклигав. З того часу тільки тривога — одразу мене під пахву й у підвал. Там мені навіть індивідуальне місце облаштували — старий матрац з подушками. А ще там запас їжі та води. Бо коли вперше ховалися, мої дволапі то трохи прошляпали.

Ну нічого, я швидко зорієнтувався — пішов мишей ловити. Зловив — приношу, дивіться, я про їжу потурбувався. Вони тоді чи то плакали, чи то сміялися — досі не второпаю. Але науку запам’ятали — тепер у льосі й вода, й їжа є, і сухий корм для мене, щоб на нервах похрумтіти.

Та вже набридло, остогидло це.

Раніше раз-два на день бігали, а тепер тільки щось свисне — і в підвал. Що вдень, що вночі — я вже не розрізняю, коли тривога почалася, а коли закінчилася. Ні хвилини спокою.

А до Мурки дістатися, тепер справжній квест. Раніше на стару яблуню заскочив, потім по парканах — швиденько дорогу перебіг, на черешню — і я в Мурки. А тепер — дороги нема, самі ями. Паркани порозліталися, черешню взагалі з корінням вирвало. Йдеш, треба лапи берегти: і скло, і друзки, гостре каміння.

Та я ж кіт хоробрий, то лише перший раз стрьомно було.

Так от, я сардельку стягну зі столу — й іду до Мурки любитися–миритися. Вона в мене  ще та дама з характером, то хвостиком переді мною махає, то до себе не підпускає.
Походив я так кілька разів, та й сказав Мурці чітко: амор-амор, але я ще жити хочу. Хто його знає, скільки в мене тих життів лишилося.

Побігали ми значить так місяців кілька — мої дволапі кудись збираються. Ну я все розумію, а хто за домом дивитиметься? Город посаджений, садок — вишні дозрівають. Роботи повно.

От я від них і втік — довго шукали, руки заламували, кликали — та я не вівся. Сидів, як миша, на горищі. Вони ще трохи постояли, їсти лишили — й поїхали.

Сумно якось стало...

Став я хазяйнувати. Спочатку все ніби гаразд було — поїв, поспав, далеко не відходив. Як тривога, одразу біг у сарай — там перед ним дрова складені, то я там ховався.
Якось вирішив вийти — глянуть, хто де є, може щось їстівне знайду, бо запаси вже закінчувалися. Виявилося — лишився я сам.

Усіх кудись позабирали.

Аж тут одного дня прийшли якісь мутні типи — мені чоботом під хвіст дали. Стали хазяйнувати, посуд побили, все перевернули, речі винесли. Навіть я такого безладу собі не дозволяв. Страшні такі — я їм на очі не показувався, а то ще юшку з мене зварять. Я так зрозумів — з харчами в них теж скрута.

Чесно кажучи, лячно стало. Може, треба було зі своїми їхати. От куди тепер подітися?

Ховався я у підвалі — не від вибухів, а від квартирантів. Тільки но поснуть — я на розвідку, чимось поживитися. Може хоч шмат хліба, бодай цвілий, знайду. А як ні — то з калюжі водички поп'ю.

Довго б я так не витримав — та наші прийшли. Одразу видно — свої. Рідненькі.
Гучно було страшенно. Я в льосі сидів, тремтів — там у мене таємний хід був, навіть мої дволапі не знали. А вночі все стихло. Стало ще страшніше, як тоді — уперше. Думаю, треба глянути, що й як. Тихенько носика висунув, роздивляюсь.

Стоїть один, такий красунчик. Він мене одразу запримітив, підійшов, питає: 

«А ти що тут робиш?».

Хотілося сказати: «Вас чекаю».

Взяв мене на руки, обмацав боки, до своїх поніс. Потім пляшку води на мене вилив — аж легше стало. Інший шматок хліба дістав, мені дав. Оце я розумію.

Погомоніли хлопці й вирішили мене з собою забрати. Тут я, звісно, не заперечував. Нема дурних тут лишатися.

Бліндаж, це вам звісно, не палац, але я відчув себе королем. Смаколики різноманітні дають, кожен щось приносить. Я давно так не їв. Біля дволапих все якось спокійніше.
Перші дні відпочивав, а потім думаю: треба й мені службу нести. Он скільки польових мишей розвелося. Я ж кіт — порядок маю навести. Скоро всі миші вже по струночці ходили.

Командир пожартував, що в мене найвідповідальніший пост — охорона продовольства. Сказав, мені медаль треба.

Я добре служив — братчики ж свої, чого не послужити? Але втомився, старий якось став, з цією війною. На одне вухо то чую, то вже не чую, ледь на міну не нарвався. Вирішили мене евакуювати — десь, де спокійніше.

Влаштували справжні проводи, медаль дали — нашийник з шевроном. Гумористи. Ну і звісно наїдки різні були. Сало таке смачне. Муррр.

Я тоді ще не знав, що востаннє його їм.

Сам командир повіз. Далеко їхати — мабуть, не один день. Сумно стало, своїх згадав.
Їхали — я знайомі місця впізнав, аж завив, як пес. Зупинилися, двері він відчинив, а я й гайнув. Привів до своєї хати — треба ж попрощатися. Фото своїх знайшов — заберу, буде пам'ять.

Мотало мене по країні добряче, все своїх шукав. Передавали, неначе талісман з нашийником та фото від одних волонтерів до інших. Думав вже, що то марна справа. Та знайшлися мої рідненькі — за кордон подалися.

Ну нічого — я кіт з досвідом, і за кордон можу.

Паспорт зробили, щеплення якісь, папери, ще й грошей шукали багатенько. Морока ще та. Але я не один — зібрали нас, безхатьків, цілу машину. Пожитків небагато — гайда в дорогу.

Дорога звісно не лакшері, але я — простий кіт, і не таке бачив. Познайомився з кількома файними кицями, але серце за Муркою тужить. Поки їхав багато кого зустрів. Роззнайомився.

І ось нарешті я приїхав — зустрічайте! 

Скільки радості! Обіймали, цілували, тискали, на руках носили. Тридцять три види ковбаси пропонували — правда, всі без сала. 

І чого я це одразу не запримітив.