Глава 10. Пастка русалок

- Звідки ти знаєш, що це той самий амебіон? Невже на ньому написано? – роздратовано спитав Артем.

   Ми сиділи на трухлявій колоді під деревом, досі оговтуючись після потрясіння. Я  згадував фатальні секунди свого падіння й намагався зрозуміти, що саме змусило тварину кинутись мені на допомогу. Бліді дівчата з острахом поглядали у бік амебіона, котрий спокійно сидів біля моїх ніг. Всі були в шоці, коли помітили, що істота перестала ходити на задніх кінцівках і що в неї вкоротились ікла. Я відчував, як друзі його бояться. Думають, що будь-якої миті він зірветься й накинеться на когось. Та я чомусь відчував нічим не виправдану впевненість: перед нами більше не чудовисько.

- Послухайте, це він! - емоційно говорив я. – Я точно знаю.

- Звідки ти можеш це знати? Усі амебіони на одне лице, – Артем підкотив очі.

- Коли біля урвища на нас напала зграя, він накинувся на мене. І ми довго дивилися один на одного. Спочатку його очі були жовті, а потім забарвились у фіолетовий. У всіх амебіонів жовті очі! Хіба ви не помічали?

- Ти ж розумієш, як безглуздо це звучить? – зітхнула Женя. – Хочеш сказати, він ішов за нами аж від самої ущелини? Навіщо йому це?

- Еге ж, хочеш сказати, ти впізнав його тільки по очах? – додала Марго.

- Я знаю, що це він! – ображено вигукнув я.

  Від мого голосу амебіон здригнувся.

- У такому разі поясни нам цю дивну метаморфозу, - сказав Артем. –Він весь час ішов за нами: знайшов нас після телепортації, після втечі з Терди, загнав на дерева, хотів нас зжерти…і раптом перетворився на таке спокійне створіння!

  Я розумів невдоволення друзів. І сам не міг повірити у те, що це страшне чудовисько зненацька втихомирилось. Що як він ішов за нами через мене? Що як він ішов за мною? Може, у нього були інші мотиви й він зовсім не хотів нас убивати?

- Нам потрібно йти далі, - нагадала Крістіна, підіймаючись із колоди. – Треба забиратися, доки в амебіона знову не прокинувся інстинкт вбивці.

- Згоден, крихітко. Пора рушати, - кивнув Артем і всміхнувся їй своїми білосніжними зубами.

  Помітивши, що ми підіймаємось і готуємось іти, амебіон жалібно заскавчав і поглянув мені у вічі. Його погляд неймовірно мене зворушив. Я побачив там слід розуму й суму.

- Денисе, ходімо! – гукнула мене Марго. – Я більше не хочу знаходитись поруч із чудовиськом.

- Ідіть, ідіть. Я вас наздожену, - поспіхом кивнув я.

  Друзі поглянули на мене так, що я відчув себе не сповна розуму. Б’юся об заклад, Артему хотілося покрутити пальцем біля скроні. Коли вони відвернулись і пішли обходити трясовину, я нахилився до амебіона. Десь у глибині душі я продовжував його боятися, але цей страх поступово розчинявся.

- Дякую тобі, - прошепотів я, зазирнувши у вічі створінню. – Ти врятував мені життя. Я цього не забуду. Мені час іти. А ти повертайся додому. У тебе, мабуть, є родина?

   Тварина жалібно заскавчала і пригорнулась до мене, торкнувшись носом моєї руки. Здавалося б, звичайний доторк. Тієї ж миті на моїх очах його сіра шкіра вкрилась шаром пухнастої шерсті. Ще одна дивна зміна…це виглядало вражаюче!

- Агов! За останню годину ти дуже змінився, - всміхнувся я. – Ти не такий поганий, як мені здавалося. І пробач, що називав тебе «тварюкою»…

  Я підвівся і озирнувся. Друзі вже обійшли трясовину і чекали мене на протилежному боці. Кинувши на амебіона прощальний погляд, я пішов до них. Та невдовзі зупинився. Мене не відпускав сумний погляд позаду. Я зітхнув і озирнувся. Тварина сиділа на задніх кінцівках і скавчала. Це був уже не той лютий хижак, що клацав щелепами і виблискував пазурями. Він змінився… і я не розумів, що саме його змінило.

- Тільки не треба мною маніпулювати! – похитав головою я.

Наздоганяючи друзів, котрі поступово пришвидшували крок, я невпевнено гукнув їх. Вони не озирнулись, лише трохи пригальмували.

- Ну що? Попрощався зі своїм рятівником? – спитала Женя.

- Ну…саме про це я хотів з вами поговорити… - промимрив я. – Справа у тому, що…

  Моє невпевнене белькотіння, схоже, вселило в них підозру. Вони озирнулись і побачили, що амебіон досі поруч зі мною. В Артема відвисла нижня щелепа, а Марго гидливо скривилась.

- Справа у тому, що…Оріон піде з нами, - вимовив я на одному диханні.

- Оріон? – перепитала Женя. – Ти вже й ім’я йому дав?

- Ти з глузду з’їхав? – вигукнув Артем і схопився руками за голову. – Це ж чудовисько! Ніхто не знає, що насправді в нього на думці! Те, що він тебе врятував, ще нічого не означає!

- Денисе, це несерйозно, - осудливо мовила Крістіна. – Ми завжди оминали амебіонів. Вони небезпечні! Нам потрібно знайти Дім милосердя. Ми маємо подолати довгий шлях, а ти вирішив ще більше ускладнити його?

- Я боюся амебіона, - прошепотіла Марго. – Я не довіряю йому.

-  Послухайте! Я розумію ваш осуд, але…я не можу покинути його, - наполягав я. – Він чомусь прив’язався до мене… Розумієте? Він змінюється, з кожною хвилиною все менше стає схожим на чудовиська! Я хочу дати йому шанс. Він не хоче, аби його вважали вбивцею. Я відчуваю, що він добрий.

- Амебіони – найнебезпечніші хижаки! – ображено вигукнула Крістіна. – Хіба в тебе мало проблем? Це не песик, якого можна підібрати чи приручити! Прожени його негайно! Ти ж не хочеш зірвати нашу місію?

  Я відчув незрозуміле обурення. Друзі не хотіли мене розуміти. Вони вперто повторювали одне й те ж саме! Шкода, що я не міг поділитися з ними своїми відчуттями, своєю впевненістю. Якимось неймовірним чином Оріон став для мене відкритою книгою. Це сталося так швидко, що я й сам похитнувся, зрозумівши, що хотів приручити чудовиська. Поглянувши йому у вічі, я сказав:

- Іди звідси. І більше не ходи за нами.

  Радісні очі тварини миттєво погасли. Він розчаровано рикнув і, повісивши голову, став повертатись назад. Я дивився йому вслід і не розумів, що зі мною відбувається. Чому чудовисько, котре ще півгодини тому загнало нас на дерево, стало мені таким близьким?