1. Як працює цей світ

Лада

Це страшно — прокидатися від гуркоту, з яким хтось вламується у твою квартиру.

Я підхоплююсь, вмикаю світло і кидаюсь до дитячого ліжечка. Моя Ганнуся міцно спить, не чуючи, що відбувається.

— І де вона? — реве грубий прокурений голос з-за дверей.

Інша в цій ситуації була б дезорієнтована чи налякана, але в моїй голові навіть не вмикається кнопка, що відповідає за здивування чи переляк. Чогось такого я й боялася, чогось такого й чекала з того дня, як мій чоловік утік.

Чоловік. Час припиняти його так називати. Вважав би мене дружиною, не покинув би на поталу різним покидькам.

Двері в нашу спальню різко розчахуються, з гуркотом вдаряються об комод, який стоїть в коридорі.

— Сюди! — кричить бугай "два на два".

У нього такий спокійний і непробивний вираз обличчя, ніби нічого приципово нового не відбувається, звична робота — вдертися посеред ночі у квартиру до жінки з дитиною.

— Хто ви і чого вам треба? — я белькочу мимоволі, інерційно, хоча відповіді не потребую.

Вони прийшли по якийсь із боргів Іллі, не інакше.

У ліжечку за моєю спиною вовтузиться Ганнуся. Чую її сонне хникання:

— Мамо…

Повертаюся і підхоплюю свою малечу на руки. Добре, що вона у мене тихенька і спокійна дівчинка, рідко галасує, тож навіть у такій ситуації не влаштовує істерики. Лише тре оченята і лупає ними на двох незнайомих дядьків, які вже ввалилися у кімнату. Я повертаю її так, щоб не бачила їх, пригортаю до свого плеча.

— Бляха, — лається той, хто зайшов другим. — Шеф не попереджав, що ще дитя буде. Що робимо?

— Беремо обох, там розберемось.

— Куди берете? Хто ви?

Я задкую, але тікати немає куди. Перший бугай одним ривком опиняється поруч, хапає за плече боляче, так що ледве не випускаю з рук Ганнусю.

— Спитаєш свого папіка, він тобі розкаже.

— Пустіть, я піду сама! 

Власний голос мені здається схожим на зловісне шипіння змії. Кричати не можу, щоб не налякати донечку, але безпорадна лють так і рветься зсередини. Обіймаю Ганнусю тісніше, спокійно, наскільки можу, шепочу над її вушком:

— Все добре, золотко, все добре.

— Мамо…

Їй два з хвостиком — якраз той вік, коли дитина починає більше розуміти про навколишній світ, але ще недостатньо, щоб цього світу боятися. На жаль, у двадцять дев’ять в мене все навпаки — я вже навчилася боятися цього світу і що далі, то менше його розумію.

— Дайте ми хоча б переодягнемося, — прошу.

— Нема часу, поїхали.

Бугай штурхає мене в плече, і я йду до дверей. На мені лише шовкова нічна сорочка, а Ганнуся у трикотажній піжамі. Добре, що на вулиці кінець травня, не змерзнемо.

Боже, що робити?

Паніка на секунду змушує мене закрутити головою. Шукаю свій смартфон, але він вже у руках одного з двох покидьків, які прийшли по мою душу.

Вони буквально виштовхують нас з Ганнусею з квартири. Не знаю, що вони зробили з дверима — підірвали чи використали відмички — але замок здається зламаним, двері ледь-ледь теліпаються на завісах. Робили гучно, не боялися наслідків — хтось і поліцію міг би викликати, отже нічого й нікого не бояться. Це не якісь дрібні рекетири, відчуваю. Та й навряд чи Ілля тікав би від дрібних, у нього наче як серйозний “дах” був.

— Машина… — тихенько хникає донечка, коли нас пхають на заднє сидіння величезного чорного автомобіля.

— Все добре, донечко, все добре…

Я гладжу її по голівоньці, заціловую лобик і носик. Від дотиків до шовковистого м’якого волоссячка і ніжної теплої шкіри й сама трішки заспокоююсь.

На вулиці вже геть темно. Стомившись за день, я лягла зовсім рано — о дев’ятій, щойно заснула Ганнуся. Виходячи з квартири, не встигла глянути, яка година, але, здається, поспали ми недовго.

Точно, панель навігації автомобіля могла б мені підказати. Подаюся трішки вперед, зазираю через плече викрадача і вдивляюся у значки й цифри біля керма. 22:49. Не так і пізно.

Що робити? Що робити, що робити, що робити…

Я прокручую це запитання весь час, що ми їдемо. Воно не змовкає в голові навіть тоді, коли намагаюся втішати донечку якимись заспокійливими відмовками.

У боковому вікні мало що можна розгледіти, тому крадькома витягую шию і зазираю у переднє. По-справжньому страшно стає, коли широка міська вулиця виводить нас за місто, скидає з себе наліт багатоповерхівок і обростає дво-триповерховими маєтками. А ще страшніше, коли авто з’їжджає з цієї вулиці на вужчу сільську і, проїхавши кілька кілометрів темною глушиною, заїжджає у високі ковані ворота невідомого мені маєтку.

Нагадує страшний сон. Я у нічній сорочці і хатніх капцях, які встигла озути, з наляканою Ганнусею на руках і в супроводі двох страхітливих незнайомців вилажу з авто, заходжу в будинок, йду півтемними коридорами.

Ми зупиняємося перед коричневими дверима в самому кутку, і один з двох моїх викрадачів притримує мене, стукає у двері і зазирає в кімнату за ними.

— Шеф, можна?

Відповіді не чую, але, мабуть, він отримує якийсь знак — кивок чи помах руки, бо відступає, відчиняє двері ширше, а тоді запихає нас з Ганнусею всередину.

У кімнаті горить настільна лампа на робочому столі. Схоже, це кабінет, але я не роздивляюся обстановку. Знаходжу поглядом темну постать біля вікна і перестаю дихати. Чоловік стоїть спиною, розвертається повільно і ступає ближче. Обличчя мені геть незнайоме, але сувора холодність і гидливість у зверненому на мене погляді не віщують нічого доброго.

— Це вона, його шльондра? — звертається він до покидьків за моєю спиною. 

— Я його дружина, — шепочу не тому, що хочу щось комусь довести, просто мимовільно виривається.

Ми жили разом чотири роки. Чотири роки! Може, для когось це порожній звук, але я вважала Іллю своїм чоловіком, а він мене — дружиною. Принаймні я вірила в це.

Хоча зараз бачу: його слова нічого не варті.