Пролог

Липневий вечір розливався над містом теплою, важкою втомою. Він пахнув нагрітим за день асфальтом, пилом, липовим цвітом, що вже майже відцвів і тепер залишав у повітрі солодкувату гірчинку, та чужими вечерями, що готувалися за чужими вікнами. Там, за тими освітленими фіранками, розливали по чашках чай, дзвеніли ложки й точилися буденні розмови, від яких віяло спокоєм. За тими вікнами, здавалося, нікому й ніколи не буває боляче.

Я сиділа на краю ліжка, не вмикаючи світла. Темрява повільно заповнювала кутки кімнати, розмиваючи обриси меблів, і в цьому була якась милосердна рятівність. Світло змусило б мене бачити цю кімнату, простір, у якому я стільки разів намагалася почати життя спочатку, переставляла меблі, купувала нові штори, переконувала себе, що з понеділка все буде інакше. А тепер у мене не було сил навіть на те, щоб розстелити ліжко й лягти.

Сумка лишилася в коридорі там, де я її випустила з рук, щойно переступила поріг. Вона впала набік, висипавши на килимок ключі та якийсь дріб’язок, але мені було байдуже. Туфлі стояли посеред кімнати, скинуті наспіх, ніби хтось пішов із них посеред речення. А день, який мав би закінчитися разом із сонячним заходом, ніяк не відпускав мене. Він повертався в голову уривками слів, гострими поглядами, чужими проханнями й розчаруваннями. Усі вони, до єдиного, лягали на мої плечі так природно й невідворотно, ніби мої плечі від самого народження були створені лише для того, щоб тримати чужі тягарі.

І я питала. Не вголос, бо в порожній квартирі не було кого питати, та й голосу я б зараз не знайшла, а десь глибоко всередині, там, де питання народжуються раніше за слова й печуть, як відкрита рана: чому?

Чому саме зі мною все це стається? Чому саме до моїх дверей, як до єдиного відчиненого вікна у холодну, вітряну ніч, приходять усі, хто не знає, куди подіти свій біль, свої борги, свої провини й несправедливості? Я ж нікому не зробила зла. Я не вкрала, не зрадила, не зламала чужої долі. Я не сказала жодного отруйного слова, яке потім довелося б гарячково забирати назад. Я завжди була чемною, терплячою, зручною. Я завжди наступала на горло власним бажанням, щоб тільки іншим було комфортно. Я щиро вірила в дитячу казку про те, що добро має вертатися, як вертається луна з порожніх гір. А воно, виявляється, або губиться дорогою, або взагалі не знає моєї адреси. Замість луни поверталася тільки тиша. Важка, дзвінка, байдужа тиша.

Телефон поруч спалахнув холодним прямокутним оком. Екран згасав і знову спалахував від сповіщень, але я не поспішала брати його до рук. Потім усе ж провела пальцем по склу.

Я повільно гортала контакти, зупиняючись на кожному імені, як перед зачиненими воротами, до яких уже не наважуюся стукати.

Цій людині писати не можна: вона втомилась від моїх проблем і вже давно слухає мене з тією ввічливою байдужістю, яка болить гірше за пряму відмову.

Цій не хочу, бо доведеться довго пояснювати, з чого все почалося, а пояснювати елементарні речі в мене вже немає жодних ресурсів.

А цій просто не можу. Бо казати треба було раніше, місяці, а може й роки тому. А тепер те, що не було сказане вчасно, закостеніло й лягло між нами важкою брилою, як невідправлений лист, який уже ніколи не дійде до адресата.

У списку були сотні імен. Колеги, знайомі, колишні друзі, родичі. Але серед цього нескінченного переліку не знайшлося жодної людини, якій я могла б просто сказати: «Мені страшно. Я більше не справляюся».

І саме тоді, у тій густій липневій темряві, коли відчай уже майже стиснув горло, мені згадалася порада з якоїсь розумної книжки з психології, прочитаної мимохідь: якщо не можеш чи не встиг поговорити з людиною, напиши їй лист. Напиши все на папері. Не відправляй, спали або сховай глибоко в шухляду. Просто вибий із себе слова, щоб вони не розривали тебе зсередини.

Я посміхнулася, гірко, криво й беззахисно. Бо раптом зрозуміла, що дійшла до того межового місця у своєму житті, де вже не лишилося жодного земного адресата. Жодного. Крім Нього.

Я простягнула тремтячу руку до нічної тумбочки й намацала в темряві чистий блокнот у цупкій обкладинці кольору піску, той самий, який купила навесні з дурною надією записувати туди щасливі моменти. Він так і пролежав незайманим кілька місяців.

Я відкрила першу сторінку. Папір шелеснув у тиші, як сухе листя. Довго дивилася на абсолютно білий, чистий аркуш, ніби на засніжену дорогу, якою ще ніхто не ходив і де кожен крок залишить незмивний слід.

Пальці міцно стиснули ручку. Я вивела сьогоднішню дату. А під нею, повільно, виводячи кожну літеру, наче боячись, що від найменшого необережного руху ці слова розсиплються на порох, написала:

«Поговоримо, Господи?»