Глава 28: Загублені близнючки

Поселення Алкантара, штат Мараньян, Бразилія.

10 серпня 2120 року. 00:30 за місцевим часом (03:35 за Гринвічем).

«Не день, а вічність» – промайнуло в голові у Саші, коли вона ступила на поріг своєї оселі. Дім зустрів її оманливою привітністю, такою ж нещирою, як слова «ласкаво просимо», що їх говорить портьє невеликого готелю, де рідко хто зупиняється на довше, ніж двійко-трійко ночей. Робота десятків невтомних електронних пристроїв, покликаних забезпечити найменші дрібниці її побуту, маскувала порожнечу.

У передпокої Саша кинула погляд на дзеркало. Звідти дивилася все та ж зовсім не схожа на неї дівчина в елегантному вечірньому вбранні. Вона стояла босоніж, а ненависні туфлі на високих підборах, які нещадно натерли їй ноги, тримала в руці. Зачіска й макіяж трохи постраждали, поки вона дрімала в аеромобілі дорогою з Ріо. Та все ж карета не перетворилася на гарбуз. Залишки її лиску ще достоту вражали око, аби вона мало походила на звичну версію себе.

В її голові крутився калейдоскоп думок, особливо хаотичний завдяки суміші кислого сухого вина, гіркої міцної кави та безлічі дрібних банкетних закусок – вишуканих і негідних йменуватися повноцінною їжею, що наповнювали зараз її шлунок.

Думки крутилися здебільшого навколо теперішнього та майбутнього проєкту, людей та ідей, з якими вона працювала, задач, дедлайнів, проблем і їх вирішення. До таких думок, з усією їхньою серйозністю та нервовістю, вона вже звикла. Однак поряд з тим не йшла з голови й розмова з Рікардо Гізу. Спогади про нього заводили її в дивні нетрі – вона з незвички сахалася від них, позаяк ще не була готова навіть визнати, що вони до неї стукаються.

– Не знаю, що з тобою. Але давай ти подумаєш про це завтра, – мовила вона, звертаючись до відображення. – Глибока ніч після божевільної п’ятниці – поганий час, щоб розкладати все по поличкам.

– Чи не могли б ви уточнити команду, докторко Тернер? – пролунав у неї в вусі голос «Афіни».

Та вирішила, що Саша, знаходячись сама в кімнаті, може звертатися лише до неї.

– Хочу, щоб ти змила з мене цей дурний макіяж, роздягла, вклала в ліжечко й турботливо підіткнула ковдру, – жартівливо-примхливим голосом заявила та.

– На жаль, у вашій оселі немає електронного обладнання, за допомогою якого я б могла виконати зазначені дії, докторко Тернер, – не зрозумівши гумору, відповів штучін. – Боюся, вам доведеться виконати їх у ручному режимі.

– Ніякої від тебе помочі, – буркнула Саша, проходячи до ванної кімнати.

«Балакати й дуркувати з мультирумом – це апофеоз самотності, мала. Заведи собі кішку, чи що» – подумала вона самоіронічно.

– Розвантаж тоді мою нейромережу, – наказала вона «Афіні». – Щоб до восьмої… ні, до десятої ранку мене ніхто не потурбував, хоч би це була й сама Мейєр.

– На жаль, протоколи безпеки не дозволяють від’єднати вас від прийому сигналів категорії «особливо терміново», які надходять від працівників корпорації з категорією допуску «А» та вище. Президент корпорації має рівень «А++».

– Отже, просто вимкни все, що зможеш, – пробуркотіла Саша, роздратовано змиваючи макіяж.

– Буде зроблено, докторко Тернер. Чи бажаєте також провести сеанс чистого сну?

Після коротких роздумів вона заперечливо похитала головою:

– Не цього разу.

Чистий сон спокушав – вона не знала його з часів свого ув’язнення у Клерво. В її доповненій реальності вже не перший день тривожно миготів помаранчевий індикатор із попередженням про надмірне навантаження на головний мозок. Та Саша завчасно приготувала собі три двогодинні онейропроцесингові програми для трьох ночей, що відділяли її від понеділка. Це була необхідна для її роботи, проте нескладна обробка інформації, на яку шкода було витрачати денні години. Якщо пропустити хоча б один із цих трьох сеансів – понеділок вона почне з відчуттям тотального цейтноту.

– Як скажете, докторко Тернер. Прошу вас, одначе, врахувати, що таке рішення суперечить рекомендаціям Всесвітньої організації охорони здоров’я…

– Це місце давай опустимо.

– Як скажете. Прошу уточнити, враховуючи отримані команди, чи маю я відхилити виклик, який надходить до вас цієї миті?

– Прямо зараз? – здивовано насупилася Саша, яка саме закінчила змивати макіяж. – Покажи абонента.

За мить вона замислено застигла на місті. Ступор тривав секунд десять. За той час вона змогла хоч якось привести свої думки до ладу, а затим вийти з ванної й перейти до вітальні, перед тим як прийняти відеодзвінок.

Рейчел Гілл мала практично такий саме вигляд, як і того дня, коли вони бачилися востаннє – та сама підтягнута, героїчного вигляду блондинка Сашиного віку, схожа на капітана Марвел з однойменної серії коміксів. Світло-сірий космічний комбінезон із червоною емблемою «СпейсКо» нагадував, що Гілл залишилася вірною професії, що їх звела. А її біла, мов молоко, шкіра – про те, що Рейчел не завадив би солярій чи годинка-друга на пляжі.

– Привіт, Гілл, – привіталася Саша трохи розгублено.

Починати розмову з людиною, з якою ви були близькі, мов рідні сестри, проте майже перестали підтримувати зв'язок з не до кінця зрозумілих їй самій причин, було дещо ніяково.