Глава 26: Спільна мрія зближує

Копакабана, Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

9 серпня 2120 року. 19:40 за місцевим часом (22:40 за Гринвічем).

У Копакабані ставалося чимало подій, вартих уваги бульварної преси. Особливо – у п’ятничні вечори. Особливо – в розкішному п’ятизірковому готелі «Атлантік». Ресторан на його даху знали як мало не найдорожче і найбільш пафосне місце у всьому Ріо. Та сьогоднішній захід був унікальним навіть за мірками цієї гламурної місцини.

– Таке враження, ніби сьогодні карнавал, – буркнула собі під ніс Саша, з подивом споглядаючи з вікна аеромобіля шістдесятиповерхову будівлю готелю, до якої вони наближалися.

Не тільки готель, а й сусідні будівлі служили тієї миті полотнами для грандіозного світлового шоу. Замість звичайної реклами споживчих товарів – хвилина такої мало кому була по кишені – зараз там транслювали сцени історії освоєння космосу, й, зокрема, історії «Терра Нови». Батарея потужних прожекторів націлювалась у вечірнє небо, утворюючи там велетенський кольоровий логотип компанії в вигляді двох планет, оточених одним кільцем – так, ніби дві планети дійсно застигли на земній орбіті. Ресторан на даху готелю був освітлений особливо яскраво та святково, аби привернути до себе всезагальну увагу. Дрони преси зосереджувалися довкола ресторану так щільно, що аеромобілі гостей ресторану вимушені були рухатися дуже повільно, щоб не подряпати свої блискучі глянцеві боки об цей настирливий літаючий планктон.

– О, повір, у день карнавалу тут значно виразніше дійство, – запевнила її Марія Гізу. – Однак ми доклали зусиль.

Марія не виказувала помітного хвилювання ані в цю хвилину, ані протягом попередніх кількох годин, сповнених бурхливої підготовчої метушні. Ці години минули в її шикарній квартирі тут, у Копакабані. Там на них відразу ж по приїзду чекав цілий загін вимуштруваних стилістів та візажистів у стані повної бойової готовності, неначе команда обслуговування в очікуванні боліду «Формули-1» під час піт-стопу.

Саша почувала себе безвольною лялькою-мотанкою, яку безжально мордує ця зграя, всаджуючи то в одне крісло, то в друге, натягуючи на неї то одну сукню, то другу, чаклуючи зосереджено над її волоссям, нігтями та обличчям, й анітрохи не переймаючись її вподобаннями чи думкою. Джил, чиє обличчя періодично миготіло поряд у цій метушні, почувала себе схоже, з тією лише різницею, що це все викликало в неї щирий захват. А бразилійка керувала цією гламурною братією спокійно й холоднокровно, немов досвідчений полководець на полі чергової битви.

Зараз Марія мала настільки приголомшливий вигляд, що не неї складно було дивитись і не осліпнути. Й без того чарівні риси обличчя довели ідеальним макіяжем до такої неземної досконалості, що було дивно, як юрби прихильників не біжать за їхнім аеромобілем, одурманені бажанням хоча б краєчком ока поглянути на цей витвір мистецтва. Витончені й неймовірно дорогі прикраси з розсипом діамантів не погребували би приміряти навіть монарші особи. Дивитися на неї без заздрості чи бажання було понад людські сили. Втім, несла вона себе цілком спокійно та природньо.

«Що ж» – подумала Саша, навіть не намагаючись собі збрехати щодо того, що десь у глибині її душі стискається у знічену та жалюгідну грудочку маленька дівчинка, яка мріє, як і багато дівчат, бути найкрасивішою. – «Якби майбутнє проєкту залежало лише від блискучості нашої сеньйорити, можна вважати, що корабель уже збудований і запущений. Одного я не можу зрозуміти. На біса тут потрібна я?!».

– Які ви гарнючі, це ж просто очманіти! – вражено вигукнула Джил – напевно, вже вшосте чи всьоме за вечір.

– Джил, ти теж маєш відмінний вигляд! – не лишилася в боргу Саша.

– А я й не заперечую! Сама шокована. Я сьогодні ще та штучка, без п’яти хвилин Кіра з «Міста гріхів»! Та ви двоє – це взагалі щось!

Очі індуски практично з рівним захватом переміщалися з Марії на Сашу, ніби вона не могла обрати, ким із них їй хотілось помилуватися більше. Тернер була певна, що так подруга намагається їй підлестити та підбадьорити її, розуміючи, що для виснаженої роботою Саші цей захід, що неочікувано на неї звалився, був тягарем. При погляді на власне відображення Саші здавалося, ніби перед нею інша людина. Відчуття було більше дивне і тривожне, аніж захопливе. Їй здавалося, що всі, хто дивиться на неї збоку, відчувають щодо неї те саме.

Саша мала звичку доглядати за собою. Звісно, значно менше за тих, хто заробляє зовнішністю на хліб, чи для кого вона є головним засобом утримання коло себе партнера чи партнерки. Та вже точно не так мало, щоб з’являтися на людях із жирним немитим волоссям, облізлими зламаними нігтями чи обсипаною прищами фізіономією. Між тим, дотепер Саша лише підтримувала відточений роками навмисне-недбалий образ зухвалої симпатичної пацанки. Це було неважко, до того ж цей образ цілковито відповідав внутрішньому вмісту.

Ніколи в житті, напевно, від дня випускної вечірки, вона так вигадливо не вкладала собі волосся й не малювала обличчя. Ніколи не вдягала на себе таку претензійну вечірню сукню з вирізом на спині й не менш претензійні туфлі на високих підборах. У цьому цілковито невластивому їй образі вона відчувала себе акторкою, яка грає принципово не свою роль.

– Ну що, всі готові? – бадьоро поцікавилася Марія, коли аеромобіль перетнув неспокійне море з безлічі дронів, що сяяли спалахами фотокамер.

– Зовсім у цьому не певна, – пробуркотіла Саша. – А що, ще можна все скасувати?