Глава 25: За будь-яку ціну

Штаб-квартира корпорації «Терра Нова». Алкантара, штат Мараньян, Бразилія.

Корпус «С». Центр інженерних розробок.

9 серпня 2120 року. 13:05 за місцевим часом (16:05 за Гринвічем).

Якби людська думка могла генерувати електроенергію – на цьому тижні центр інженерних розробок легко б забезпечив світлом усю Алкантару. Проте заскоч сюди хтось цієї хвилини – вирішив би, що тут валандається юрба нероб.

Зона відпочинку, що її «успадкувала» корпорація від бразильського АЕВ, за західними мірками була скромненькою, проте затишною. Тут все прямо-таки дихало комфортом і невимушеністю. Розумний хід, якщо бажаєш, аби працівники менше замислювалися, скільки часу вони проводять на роботі, а за потреби – затримувалися тут на ніч.

– Неодмінно, люба, – розваливши ноги на м’якій канапі, белькотів Джекі Ву на своєму рідному діалекті китайської.

Для непосвячених вух це було схоже на щебетання птаха.

– Певен, що цього вже вечора я обов’язково буду вдома.

Коли Джекі говорив із дружиною, з його обличчя не сходила широка посмішка, яка робила його схожим на плюшевого панду. Дружину Джекі, Мей-лі, не бачили сторонні – лише Джекі у своїй доповненій реальності. Однак усі знайомі цієї парочки не сумнівалися – вона так само вдавано супиться та зітхає, поглядаючи на чоловіка з сумішшю любові та легкого докору.

– Я розумію, моя пампушечко. Це не лише для них важливо, а і для мене.

Тернер, до якої уривки розмови доринали, поки та оскаженіло качала прес, здогадувалась про що мова. Відтоді, як сім’я Ву вимушено покинула Тайвань після кризи 2108-го, вони переїжджали з місця на місце більше десяти разів – щоразу, коли Джекі кидала в різні куточки Землі його робота. Для їхніх дітей це означало, що вони, як і Саша свого часу, не могли навчатися весь час в одній школі та довготривало мати друзів. Принаймні, у реальному світі. «Що ж, їх хоча б двоє» – подумала Саша про дітей Джекі.

Спішний переїзд до Бразилії всього лише через рік після зміни Нової Зеландії на Лаос був для сімейства Ву черговим стресом. У такі моменти сім’ї важливо триматися разом. Та ось уже чотири ночі поспіль Джекі з’являвся вдома хіба поспати – рівно стільки, скільки треба його мозку, аби хоч трохи перезавантажитись. Якби Мей-лі не тямила про ситуацію «Терра Нови», вона напевне вирішила б, що він завів собі коханку.

– У нас тут? Накурено? Еге. Ось, сама поглянь, – відповів Джекі на репліку другої половинки, повернувши голову ліворуч.

Там Джері Перкінс розвалився в масажному кріслі, від якого звучала м’яка заспокійлива вібрація, схожа на муркотіння кошеняти. Мрійливо закинувши голову, Перкінс курив люльку. Джекі з осудом зиркнув на те, як широкі груди Кита плавно здіймаються, впускаючи в легені шкідливий та небезпечний тютюновий дим, а затим густа хмара виривається з його губ, немов пара з гейзера. Варварську для ХХІІ століття звичку, що він її набув під час служби на флоті, Кит скоротив до одного-двох неспішних перекурів на день. Однак відмовлятися від неї повністю навіть не розглядав.

Відчувши, що на нього зиркають, Кит привітно махнув рукою.

– Цьомки-бомки, Мей-лі.

– Еге. Тобі теж привіт, здоровило, – відповів за дружину Джекі. – Ну добре, кохана. Цілую тебе. До зустрічі ввечері. Цього разу – обіцяю.

– Що, знову пиляла тебе? – вмить підколов друга Перкінс. – Нічого не вдієш, терпи. Принади сімейного життя. Не всім дається радість свободи, друже. Лише тим, хто в минулому житті накопичив відмінну карму. Може, тобі пощастить у наступному.

– Ти ба, дійсно. Я ж забув, що вершина людських мрій – це доля самозакоханого волоцюги, який весь вільний час просиджує в пабі за переглядом матчів «Ліверпуля», – у звичній між цими двома жартівливій манері парирував Ву.

– Це так. Перший закон Перкінса, – погодився Кит, глибокодумно піднявши палець.

– Ти б краще кидав свою отруту й розім’яв трохи свої жирні боки. Подивись-но на Тернер. Недарма кажуть, що найкращий відпочинок – це змінити вид активності.

Поки вони перемовлялися, Саша перейшла від скручувань до підтягувань на турніку. Підтримувати гарну фізичну форму, попри обставини і тисняву часу, було залізним правилом, якого дотримувався кожен астронавт. А Тернер досі себе ним вважала.

– А що, – гаркнула вона, впевнено виконуючи шістнадцяте за ліком підтягування, а затим роблячи ще по одному після кожного наступного слова.

– Добряче… допомагає… провітрити… мозок.

Вона не була з ними до кінця щира. Після виснажливого марафону, яким став цей тиждень, здавалося, що мозок уже ніщо не здатне провітрити. Саша закривала очі й бачила лише схеми, моделі, формули й нескінченні цифри. Не вона одна була вичавленим лимоном. У цьому ж стані перебувала уся команда. Хлопці, втім, не падали духом.

Сезар Сабіо – філіппінець приблизно п’ятдесяти років, схожий через грубувате та засмагле обличчя на рибалку, а насправді – досвідчений талановитий інженер, медитував, прикривши очі, та не звертав увагу на метушню довкола. Сестри-близнята з Білорусі, Інга та Ксеня, займалися капоейра під пильним оком Карлоса Сільви, ветерана АЕВ. Той був таким же досвідченим у бразильських танцях, як і в космічному кораблебудуванні.