Глава 23: Ранок залізної леді

Поселення Алкантара, штат Мараньян, Бразилія.

05 серпня 2120 року. 07:25 за місцевим часом (10:25 за Гринвічем).

Алкантару оповив мальовничий ранок. З ґанку двоповерхової вілли, що її займала тепер сім’я Мейєр, око милували фантастичні краєвиди. Сонце сходило над океаном, а потонуле у тропічній зелені поселення поступово оживало. Починався черговий робочий день.

– У-ух! – бадьоро мовив, заходячи у спальню, Річард. – До чого ж тут гарно, правда?

Чоловік Моніки був енергійним усміхненим паном на сім років молодше за неї. Річарду личила засмага, якою він встиг обзавестися за два місяці у Бразилії. Так само, як і легкий тропічний одяг – всі ці шорти, квітчасті сорочки, сандалії й панами.

– Ти так вважаєш? – не надто зацікавлено перепитала Моніка.

Вона зосереджено фарбувалася, сидячи на пуфі перед туалетним столиком.

Відтоді, як вони з Річардом тут оселилися, Моніка не пам'ятала, щоби бодай раз затрималася на балконі з цим краєвидом. Ті 10-15% її мозку, що в ті секунди не думали про роботу, здебільшого дратувалися через недосконалість спальні. Кімната в усьому поступалася спальні в їхньому прекрасному будинку в Бетесді, штат Меріленд (там розташований офіс «Оріон Ейр енд Спейс»). Не надто зручний матрац, замалий туалетний столик, жахливий несмак дзеркала над ним – ці дрібниці допікали. Вони відбирали зайві крихти часу й енергії. А Моніка не могла дозволити собі втрачати їх саме зараз, на цьому вирішальному етапі своєї кар’єри.

– Бакстер і Шелбі поки не можуть звикнути до тутешнього вологого повітря, – цокотів Річард.

Його не бентежила незацікавленість його словами. Із насолодою він потягнувся.

– Наприкінці пробіжки в них язики теліпалися по землі. В мене, до речі, теж!

– Еге, – доброзичливо, проте так само незацікавлено відповіла Моніка.

Йшлося про їхніх улюбленців – двох породистих англійських бульдогів. Для підтримання розмови годилося про них щось спитати. Та віднайти в собі на те мотивацію вона не спромоглася.

В один із тих рідкісних моментів, коли вона замислювалася про це, Моніка зізналася собі, що вона непростий і незручний партнер для побудови сім’ї. Те, що вони з чоловіком досі разом – насамперед його заслуга.

Річард відпочатку легко й охоче прийняв роль людини, яка віддаватиме сім’ї більше, аніж отримуватиме від неї, маючи водночас менше ваги у прийнятті рішень, аніж дружина. Добросердна й терпляча людина з м’яким і поступливим характером, він незлобливо підкорявся її сильній волі. А своїми турботою та увагою до дрібниць заповнював лакуни, які виникали в їхній сім’ї через те, що безумовним пріоритетом Моніки завжди була її кар’єра.

Моніка ніколи не була шалено закохана в Річарда, як це було колись давно із Домініком. Найімовірніше, вони зійшлися, тому що він був їй зручний як маленький, проте важливий фрагмент під назвою «пара», якого саме бракувало в пазлі її цілковито розпланованого життя. Однак відправна прагматичність їхнього союзу не завадила їм обом отримати задоволення від багатьох пережитих разом миттєвостей. Відтоді, як виросла їхня донька, між ними виник міцний зв'язок, заснований на постійності, передбачуваності й довірі. Без цього Моніці було вже складно уявити своє життя. Приємна метушня сімейного побуту ніколи не займала надважливе місце в її серці. Моніка давно обрала собі шлях «залізної леді», яка прямує до влади та успіху. Та подекуди ця метушня виконувала роль цілющої мазі з її приємною прохолодою, що дає можливість вкрай перегрітому мозку хоча би трохи остудитися в перервах між корпоративними битвами.

– Що ж, люба, я побіг у душ. Через півгодини маю сеанс із клієнтом.

– Еге.

Річард практикував як приватний гештальт-терапевт. А ще вів блог про психологію з кількома десятками тисяч підписників. Його заробіток було, звісно, не порівняти з її, та, водночас, гроші були непогані. Вимушений переїзд із США до Бразилії, та ще й потрапляння дружини в епіцентр великого міжнародного скандалу, означали для Річарда втрату значної частини клієнтів і складнощі з пошуком нових. Однак він ані словом не обурився її рішенням, що його вона ухвалила з властивою їй беззаперечністю, не радячись із ним. Ба більше, він життєрадісно та з позитивом підтримав її – так само, як завжди підтримував усі її починання. Якщо на тому світі є винагорода за терпіння – для її чоловіка напевне заброньоване місце в раю.

Набагато складніше все було з Хлоєю – їхньою вже дорослою донькою. Хлоя жила в Кембриджі, де здобувала ступінь бакалавра державного управління в Гарвардській школі Кеннеді. Дівчина пішла амбіціями в матір, була активісткою молодіжної організації «Юні демократи Америки», стажувалася в Капітолії штату Массачусетс. Роботу там вона сприймала як трамплін для стрибка в інший Капітолій. Вчинок Моніки зробив її одіозною фігурою для публіки та поставив у контри з найбільшими корпораціями США, а через них – і з владою. Це стало важким ударом по честолюбним політичним планам її доньки. За останні два місяці між ними трапилася лиш одна розмова, за якої Моніка марно намагалася їй усе пояснити. Відтоді Хлоя ігнорувала її дзвінки та повідомлення, а в публічній площині – старанно уникала згадки про матір, ніби в неї її й не було. Моніці лишалося сподіватися, що її рішення не зруйнує її відносини з єдиною дитиною остаточно й назавжди.

«Ти вчинила б інакше, коли б знала, що це станеться?» – якось спитала вона в себе. Та так і не наважилася віднайти правдиву відповідь.